Церква та віра

Церква та віра

Церква, у широкому розумінні цього слова, не повинна бути авторитетом в останній інстанції у всіх справах. Не може бути церковний ієрарх універсальним фахівцем із усіх векторів життя сучасного суспільства. Обгодовувати членів соціуму в галузі моралі, безумовно, корисно, але давати керівні вказівки на конкретних напрямках — дорога, що веде в глухий кут.

Розберемо кілька прикладів.

Російська Православна церква є, по суті, відділом ФСБ РФ, який займається «роботою» всіх релігійних організацій країни. Вона злагоджено працює в одній упряжці з керівництвом Модернізованої Російської Імперії. 

РПЦ вважає вільнодумство на такій серйозній та відповідальній ділянці державної діяльності, як віра та релігія, неприпустимою. А раптом вони сьогодні не тому Богові моляться, а завтра скажуть, що вони пацифісти. Або що з міркувань совісті не хочуть в армії служити і на війну йти, як Свідки Єгови. Ні, релігії та боги можуть бути різними, але принцип єдиноначальності в Російському Православному Талібані ніхто не скасовував. 

А то бач, чого захотіли — самим собі Бога вибирати! А от нехай посидять ці хізбуттахріровці з Криму років по 10-15 — одразу зрозуміють, хто в Росії Бог і як йому молитися.

Якщо повернутися на схід, то в зовсім іншій країні, з іншою, начебто, політичною ситуацією, відступ від принципу відокремлення церкви (мечеті) від держави призводить до тих же згубних результатів. Ми зараз говоримо про Іран. З 1979 р. режим шиїтських аятол, прийшовши до влади, закручує гайки все сильніше. Простір для маневру країни все більше звужується. Релігійний волюнтаризм штовхає бідних персів усе далі від здорового глузду, змушує десятиліттями жити під економічними санкціями, брати участь у нікому не потрібній гонці озброєнь, воювати й із сусідами, й із власним народом, вибудовувати структуру виконавчої, законодавчої та судової влади під потреби релігійних фанатиків. А народ просто втомився й не має жодної можливості стати активним учасником ухвалення рішень у країні. Люди виходять на масові протести, їх заарештовують, судять, потім страчують. До кого в такій ситуації апелювати? Зворотний зв’язок між урядом і суспільством повністю втрачено, а авторитет релігії знижується.

Про сучасний Афганістан теж згадувати не дуже приємно. Коли автор намагається уявити стан звичайної татарки-мусульманки з Казані (з гарною освітою, нормальною роботою та зарплатою, яка має доступ до всіх сьогоднішніх благ цивілізації — науки, мистецтва, медицини, туризму, інтернету тощо), яку помістили би в умови жорсткого релігійного контролю в умовах Афганістану, то на думку спадає лише порівняння з домашніми тваринами, яким залишено роль розмноження й обслуговування чоловіка. 

Скромність і лагідність дружин — річ хороша з боку прихильників будь-якої релігії, як і утримання від алкоголю для чоловіків, але якщо вони насаджуються та контролюються державою в тандемі з релігійними функціонерами, то доброго тут чекати не доводиться.

Не подумайте, що можна критикувати лише ісламських клерикалів. Християнство свого часу теж, керуючись найкращими спонуканнями боротьби з антисистемними єресями, створило структуру, котра мало не зжерла саме християнство. Я говорю про інквізицію, що діяла пліч-о-пліч із мирською владою. Суди інквізиції засуджували чергову «відьму» до «гуманної кари» без пролиття крові. А державні виконавчі органи вже брали на себе організацію аутодафе — виконання вироку: дрова, багаття, кат, охорона громадського порядку під час «заходу» тощо. Тут середньовічні європейці-католики далеко обігнали мусульман у темнобіснуванні та жорстокості. Слава Аллаху, ісламу вдалося уникнути такої ганебної дороги до істини, у країнах мусульманського Сходу вогнищ, на яких спалюють відьом, не було. Слава Аллаху, не було й огидної практики продажу індульгенцій, що звільняють від скоєного гріха.

Але складнощі переживали всі — і синтоїсти, і юдеї, і протестанти, й усі інші… Поки не приходило розуміння, що церковна влада повинна займати в житті держави особливе становище — стояти осторонь, бути прикладом і мірилом доброти та доброчесності, оцінювати та вказувати на помилки. А щойно вона брала на себе адміністративні повноваження чи вставала на шлях обслуговування недобропорядних витівок держави, то виходило дуже погано і для церкви, і для держави, і для народу.

Є ще приклад Радянського Союзу, де 70 років панувала єдина державна релігія — віра в Комунізм і його пророка Володимира Леніна, чия мумія досі опоганює землю в нашій столиці Москві. І що зрештою? А немає більше такої країни — СРСР, немає релігії Комунізму, немає радянського народу. Всі народи розійшлися по своїх вотчинах і чекають на можливість остаточного звільнення. Державна монополія на релігію впала.

Модель автора у питанні взаємовідносин релігії з навколишнім світом виглядала би так: на одній великій вулиці великого міста розташовуються мечеть мусульман-сунітів, а поряд — шиїтів, неподалік — православна церква, костел католиків і синагога юдеїв. Усі вірники ходять у свій храм, ніхто нікому не заважає: не лізуть у чужі справи і не дають втручатися у свої, поважаючи чужу релігію та люблячи свою. Світська ж влада є виборною і в ході виборів іноді трапляється, що юдеї та католики голосують за кандидата від мусульман — тому, що вважають цього кандидата найбільш обізнаним у справах своєї країни (або міста) і найменш схильним до привласнення громадських грошей. А на інших виборах, у керівництво парламенту країни, голоси мусульман збігаються зі сподіваннями православних, хоча ніхто про це не змовлявся, просто так підказує життєвий досвід і здоровий глузд.

Держава ж надає церквам і конфесіям умови для відправлення релігійних ритуалів, але виставляє низку вимог відповідно до законів країни, що захищають права громадян (неповнолітніх, жінок). Автор не бачить у такій моделі можливості для обмеження прав вірників із боку державної машини чи конкуруючої конфесії.

Здається прийнятною думка, що доводити іновірцю перевагу своєї релігії — згубна справа, краще це питання у спілкуванні оминати. Головне — поважати сусіда і не забиратися не спитавшись до його городу навіть із найблагороднішою метою. Ви скажете, таке неможливо, а я наведу свій традиційний для таких випадків приклад із кримського релігійного життя: російська окупаційна влада силою відібрала храми у православних українців, і тоді киримли-мусульмани запропонували їм свої храми для молитов і ритуалів. Отже, головне — повага до такої самої людини, як ти сам, хоча вона і молиться Богові інакше, ніж ти. Буде повага — буде й розуміння з його боку.

Напишіть відгук