Чи завжди татари були такими, якими стали сьогодні?

Чи завжди татари були такими, якими стали сьогодні?

Чи змінилися татари останнім часом, за 10-20-50 років, і якщо так, то в який бік?

«…зробили з колишніх степових піратів — кліткових цвірінькалів, …із колишніх хижаків — травоїдних, які забули навіть про інстинкт елементарного самозбереження, зі степових тарпанів — коней циркових, керованих блазнями».

Д. Донцов, «Єдине, що нам потрібне»

«…У Новій Зеландії водяться папуги, які з вегетаріанців стали споживачами баранячого сала відтоді, як до Австралії провезли овець із Європи. Відомі експерименти, коли вихований із дитинства у товаристві яструба голуб став м’ясоїдом. Там, де заважають фізіологічні причини, такі метаморфози може завершити людська свідома воля».

Д. Донцов, «Єдине, що нам потрібне»

Розширена житлова площа, холодильник і пральна машина-автомат змінюють умови ведення домашнього господарства та навички господарів у бік помітного поліпшення, вивільняють купу вільного часу, який, нікуди правду діти, тут же потрібно витрачати на заробляння грошей для амортизаційних відрахувань з обслуговування та ремонту тієї ж побутової техніки й інших вигод. Можна згадати, що існують ще й мобільний телефонний зв’язок та інтернет, і тоді ви запросто зможете відстежити зміни національних рис на обличчі народу в бік їхньої уніфікації, деякого стирання індивідуальності… Нічого не вдієш — це один із проявів глобалізації. Але ці зміни незначні й не можуть бути визначальними під час етногенезу. Їх можна опустити.

Нас цікавлять глибші зміни у національному характері та ментальності. До речі, під ментальністю розуміємо набір поведінкових стереотипів, тобто стандартних заготовок поведінки індивідуума у ​​стандартній життєвій ситуації.

Як приклад зазвичай розглядають наступну сценку: голова сільради викликає до себе в кабінет звичайного сільського мешканця і пропонує йому сісти на табурет, у центрі якого стирчить цвях, і всидіти, не поранившись, майже неможливо. А далі вивчається типова реакція (прояв ментальності) росіянина, українця, татарина, литовця. Росіянин починає качати права, але затикається, коли йому пояснюють, що так потрібно для добра батьківщини й загрожують покаранням, якщо піде проти і стане зрадником; українець мовчки терпить і посміхається, догодливо погоджуючись із «керівником», а вночі приходить і підпалює сільраду; татарин просто мовчки сидить, терпить, уважно слухає й погоджується з думкою шанованої людини; литовець намагається розважливо довести необхідність ремонту табурету… Але якщо географічно перемістити цих людей, то конкретна людина зазвичай переймає набір ментальних моделей у оточуючих. Українець у Росії чинитиме так, як усі росіяни, а татарин в Україні — як усі українці, литовець же в Татарстані буде маловідмінним у поведінці від сусідів-татар.

То чи завжди татари були такими, якими стали сьогодні? Чи зазнавала метаморфоз їхня ментальність?

Ось думка, яка не претендує на істинність в останній інстанції, автор готовий вислуховувати критичні зауваження. Скажу лише, що у своїх міркуваннях спираюся на доктрину Льва Гумільова, російського етнографа, пам’ятник якому 2005 р. встановлений у м. Казані (дехто називає знаменитого науковця першим російським фашистом, але це твердження «на любителя»).

Так ось: і так, і ні. Ментальність, безперечно, змінювалася, вона й не може бути застиглою через вплив біосфери. Татари обрали для себе життя разом із Росією ще з часів Орди. Як, зрештою, і росіяни з татарами — ще з часів Олександра Невського, цього генерала Власова ХІІІ століття, який використовував татарський протекторат для усунення конкурентів у феодальній боротьбі за владу. Татари були спочатку надійними старшими партнерами, а потім вірними служаками, енергійними кар’єристами. Вони досить просто відмовлялися від віри, звичаїв, спорідненості, щоб улитися в російський істеблішмент, стати частиною правлячої верхівки у Московському царстві, а потім в Імперії. «Нові татари» пробивалися вгору досить уміло і вправно. Чи не половина російських дворянських родів мають татарське коріння, говорять таке навіть про Івана Грозного і Бориса Годунова. Та тільки верхівка не ставала від цього татарською за своїм характером, і народу, татарським низам нічого від цих кар’єрних злетів не діставалося. Найбільш енергійні, розумні та сміливі йшли з татарського генофонду, обирали «російський шлях», залишаючи після себе лише приклад для наслідування: хочеш матеріального успіху — біжи з татар, міняй шкуру, зрікайся всього національного, що може завадити «лову щастя і чинів».

Такий тренд розвитку не міг не позначитися на становленні національного характеру.

Татарин — відданий і ревний служака! Поступово із цим погодились і росіяни, і самі татари. Це, на мою думку, і є стрижнем національного характеру.

Негативна наповненість не охоплює всього сенсу визначення. Татарин здатний так само ревно трудитись і в ім’я високої та шляхетної ідеї. Наприклад, захисту Вітчизни! Або колективного творення на благо всього татарського суспільства тощо. Ось тільки з виникненням та популяризацією «правильних» ідей наразі тугувато.

Татар, готових підняти й утримувати смолоскип національно-демократичного відродження та плідно трудитися на цій нелегкій ниві, зараз не багато. Маса простого, «низового» народу вважає, що, наприклад, на українському Майдані збиралися ледарі та нероби. Що бунтувати проти уряду та дружньої Росії (яка, на їхню думку, добра до татар і дає їм рівні з російськими можливості жити в сучасній РФ) є злочин, що стабільність краща за боротьбу і революцію. Що татарська синиця в руках краща від українського чи литовського (польського, чеського, європейського) журавля в небі. Що народу надійніше жити без чесних виборів, ніж ризикувати заради них налагодженим, ситним та затишним побутом. Що краще задовольнитись небагатьом задля збереження спокою.

Чому так — були ж інші часи, були пасіонарії, готові на самопожертву заради досягнення високої мети? Може, вся річ у тому, що, як писав Гумільов, гармонійні особистості бояться присутності пасіонаріїв біля себе, намагаються їх витіснити чи знищити. Тоді аврал! Адже коли пасіонаріїв та субпасіонаріїв стає менше, ніж гармонійних особистостей, етнос починає вмирати.

Зниження пасіонарності внаслідок старіння татарського етносу? Але росіяни й українці приблизно ровесники татар, формування модерних етносів у них розпочалось у тому самому ХІІІ столітті. Значить, сили ще мають бути, ще здатні татарські матері народжувати героїв.

Думаю, причина у неправильному виборі, зробленому ще тоді, у допетровську епоху, за Московського царства, у неправильно трактованій ідеї співпраці, що оформилась у вигляді служби Білому Царю. А чим закінчується співпраця з Росією, ми всі вже знаємо.

Чи можна татарам вирватися зі стану субпасіонарності російському етносу, інакше кажучи, перестати бути будівельним ресурсом для чужого народу, чи можна припинити угноювати ґрунт для зростання чужих плодів?

Думка автора — можна. Скажу чесно, воно спирається радше на емоційне посилання, ніж на результат раціональних роздумів. Не знаю, чи погодиться зі мною сміливий професор Інституту фізики Казанського університету Наїль Фаткуллін чи опозиціонери-емігранти брати Кашапови, Каміль Галєєв, Руслан Айсін, Віл Мірзаянов, чи багато інших мужніх татарських дисидентів, які не мовчать, але я бачу надію. Зараз розповім, чому.

Я багато разів переглянув відеоролик із відходом зі з’їзду ВКТ Фуазії Байрамової: ось вона йде, недоладно розмахуючи сумкою, ніби хоче вперіщити нею по голові лицемірних ворогів татарського народу… Абсолютно щирий порив, коли людина не думає про себе, про своє майбутнє, про небезпеки та неприємності… Лише про ідею, вистраждану, безкорисливу і кристальну! Вибачте мене за пафос, друзі-демократи…

Люди ще є. Є опозиціонери, готові звертати у свою віру оточуючих, є борці, здатні діяти, відкидаючи і солодкі обіцянки, і загрози, що проймають холодом душу. Потрібно вибудувати ланцюжок від них до національної інтелігенції, а той має почати пояснювати дрімаючим справжню ціну рідної мови, національної гідності, поваги до традицій і релігії свого народу… Коротше кажучи, все, що становить свободу та незалежність нації та держави.

Татарський інтелігент зобов’язаний, зрештою, сам зрозуміти, що альтернатива вище написаному — «щасливе» існування лабораторної тварини з уживленими в мозок електродами, котрі стимулюють виділення гормонів щастя й задоволення.

Ці тварини щасливі, але чи справжнє це щастя? І взагалі, чи живуть вони справжнім життям?

Напишіть відгук