Бречалов похвалився радянським геноцидом удмуртського народу

Окупаційний гауляйтер Удмуртії написав у своєму Телеграм-каналі урочистий пост про те, що вдалося розшукати одну з дівчаток, яку радянська пропаганда знімала для постановочного фото до газети, де писали пафосні фейлетони про каторжне будівництво залізниці Іжкар-Балезіне.

Теплий одяг для дівчинки шукали всім селом, бо вона працювала виключно в легких старих обносках, навіть узимку — іншого в неї не було, і сам Бречалов згадав цей факт. Не згадав він найважливішого. Те, що це була каторжна праця рабів, і таким чином радянська влада проводила геноцид удмуртського народу, знищуючи його майбутнє — дітей.

Нема жодної причини, з якої праця дітей мала бути саме рабською. Навіть якби реально не було можливості задіяти дорослих через їхню зайнятість іншою роботою чи участю у війні — можна було би привезти набагато більше дітей з усього СРСР, забезпечити нормальні умови й організувати позмінну роботу.

Але цього ніхто й не збирався робити, бо Москва не тільки чхати хотіла на удмуртських дітей, а й мріяла сильніше скоротити кількість удмуртів або зробити якнайбільше удмуртів слабкими, кволими, заляканими з дитинства і не здатними до боротьби з імперією.

До того ж доросле і працездатне населення Удмуртії не відправили на це будівництво ще й тому, що вони були потрібні для забезпечення всім необхідним не лише солдатів на фронті, а й комфорту населення Московії. Особливо партійного апарату, вищих армійських чинів та їхніх сімей. Так само, як і зі штучно створеним голодом у Ленінграді, коли радянські партійці жирували, а ленінградці мерли з голоду. Ленінград виробляв і постачав снаряди на всі ділянки фронту в промислових масштабах, а нам розповідають про його блокаду. Про блокаду, де можна вивозити вагони снарядів, але не можна привезти людям їжу.

Хіба була спроба десь у межах історичної Московії організувати рабську працю місцевих дітей? Зрозуміло, що ні. Чи був хоч один голодомор у межах історичної Московії до чи після Другої світової? Ні, навіть простого голоду через війни не було, не те що штучного. Коли московити з тих територій кажуть, що теж голодували, вони мають на увазі трохи меншу пайку, а не повну відсутність їжі та батіг наглядача над собою чи перебування під прицілом гвинтівки вертухая.

Просто варто нагадати, що поки удмуртські діти-каторжники будували цю дорогу, а на всьому західному фронті йшли масштабні м’ясорубки, то цілих 3 радянські армії за підтримки 1000 танків перебували в окупованому совєтами Ірані з 25 серпня 1941 по травень 1946 року. Три радянські армії. Не полки, не батальйони, навіть не дивізії. Армії! Армія — це кілька дивізій, а дивізія має чисельність 15-16 тисяч людей! В Ірані вони теж влаштували штучний голодомор тривалістю 2 роки! Поки Москва розповідала про «священну війну» та «непосильні подвиги» щодо захисту від гітлерівців.

Саме ці армії могли б працювати на зазначеному будівництві, а не перебувати в чужій країні та вбивати іранське населення просто тому, що вони не хотіли бути окупованими Москвою, яка мріяла про вихід до Індійського океану ще з часів Катерини Другої — «помиємо чоботи в теплих морях» (С).

Мор дітей і людей похилого віку Удмуртії — те, чим пишається Бречалов сьогодні. Те, чим пишається сьогодні Москва. Не просто пишається — сміється з горя удмуртського народу.