«Ашаршилик» (за матеріалами тритомника «Ашаршилик. Голод. 1928–1934. Документальна хроніка»)

«Ашаршилик» (за матеріалами тритомника «Ашаршилик. Голод. 1928–1934. Документальна хроніка»)

Щороку 31 травня в Казахстані відзначається День пам’яті жертв політичних репресій, а останні кілька років ще й День пам’яті жертв голоду 30-х років минулого століття.

Сьогодні навіть акуратна у своїх оцінках минулих подій казахстанська влада починає наполягати на ретельному вивченні Голодомору.

Поринемо в історію: створена в 1924 році Казахська РСР була не схожа на інші республіки, і більшість 20-х років казахам дозволялося жити своїм звичним життям.

А потім настала планова економіка. За рік до початку колективізації радянська влада провела в Казахстані масові реквізиції худоби у місцевих баїв, прагнучи таким чином знизити вплив голів різних родів на свій народ, одночасно почали пропагуватись погляди про «абсолютну неефективність» кочової моделі. Керував процесами осідання казахів на землю секретар Казахського крайкому ВКП(б) Пилип Голощокін.

У науці етнографії існує поняття «годуючий ландшафт» — комплекс природно-географічних умов, що формують побутовий уклад, економічну основу і сам національний характер народу. Так ментальність і національний характер горця відрізняється від національного характеру приморського рибалки. І господарсько-економічна складова життя та побуту у степовика-кочівника та селянина-хлібороба відрізнятимуться дуже сильно. Поміняй їх місцями — і все господарство прийде до розрухи, оскільки для набуття навичок виживання в чужих природно-географічних умовах потрібно щонайменше одне-два покоління.

Зруйнувавши колишній суспільний лад казахів, радянські чиновники зробили перший крок до початку голоду в республіці. До того ж виявилося, що республіка просто не має грошей, аби забезпечити колгоспи хоча б мінімальною інфраструктурою. Для 500 пунктів осілості було збудовано чотири лікарні та п’ять лазень, для 80 тисяч осілих сімей лише дві тисячі будинків.

План із заготівлі хліба людям, які ще кілька місяців тому не мали жодного стосунку до хліборобства, виставили позамежний. Норми м’яса, якими республіка мала постачати Москву, Ленінград, Уральську область і Далекий Схід, у своїй також залишили на колишньому рівні. Це призвело до миттєвого зубожіння казахів. Не в змозі виконувати зобов’язання — передусім зі здачі зерна, — казахи були змушені міняти худобу на зерно за безцінь. «Барана міняли на 15 фунтів хліба, корову на 1,5 пуди, кобилу на 2 пуди, верблюда на 3 пуди, гарного коня на 4 пуди.

Логіка кочового способу життя саме полягала в тому, що худоба переміщається з місця на місце разом із кочівниками, шукаючи найродючіші пасовища. Але худобу просто усуспільнили, зігнавши в одне необладнане місце, залишивши без фуражу та пиття. У результаті, наприклад, у радгоспі «Вівчар» у Кзил-Ординському районі всього за місяць впало 3852 голови худоби, у тому числі 560 овець, які замерзли за одну ніч. Усього за два перші роки колективізації, за даними Центрального виконавчого комітету, втрати худоби в республіці становили 70%, а до кінця голоду — 90%. Уже в розпал голоду, у листопаді 1932 року, Сталін вимагає перейти на рейки репресії.

А в республіці повним ходом вирувала епідемія масових голодних смертей, і казахи змінили тактику на звичну: почали спішно їхати або в сусідні республіки, де масштаб голоду і репресій був не таким сильним, або намагалися прорватися до Китаю, району Синьцзяна (значна частина уйгурів, що страждають зараз у «таборах перевиховання», — нащадки біженців із КазРСР). За п’ять років — із 1928 по 1933 рік — до Китаю зуміли втекти через кордон близько 200 тисяч людей.

ОГПУ намагалося зупинити потік, наказавши стріляти на враження в усіх, хто спробує втекти. Апофеозом такої тактики стала «каратальська справа»: у жовтні 40 сімей казахів спробували перебратися через кордон, проте на них абсолютно беззбройних напали співробітники ОГПУ. Дев’ять сімей встигли перейти кордон і втекти, решту або застрелили на місці, або взяли в полон, причому всіх жінок і дівчат, що вижили, зґвалтували, а всі трупи були пограбовані.

До 1931 масштаби голоду стали катастрофічними. Мертві або при смерті казахи були скрізь: на вулицях міст, у будинках вокзалів, на степових дорогах. Тих, хто втік від голоду хоч кудись, називали «відкочувальниками» і ставилися до них як до класово ворожого елементу.

Чудова російська задумка була — загнати скотарів-кочівників у хліборобські колгоспи, відібравши у них усю худобу. Вершина революційної економічної думки! Хіба для досягнення великої мети — побудови Першої У Світі Пролетарської Держави шкода якихось напівкочівників? Половина вимерла? Ну і дідько з ними, вірною дорогою йдемо, товариші! На жаль, вони там, у Кремлі, і зараз такі самі, продовжують будувати свою Велику державу. І вгробити при цьому кілька сотень тисяч власних громадян, здебільшого «нацменів», пославши їх на безглузду загарбницьку війну, для них — раз плюнути!

Росія як правонаступниця Радянського Союзу не зможе просто так промовчати, рано чи пізно їй доведеться пояснити про те, що трапилося 90 років тому. «Якщо виходити з поточної політичної ситуації, зрозуміло, що жодних вибачень — як мінімум — ніхто не дочекається, — каже «Новій» казахський політолог Досим Сатпаєв. — Навпаки, ми бачимо нагнітання істерії та потужного пропагандистського неорадянського сплеску у Росії».

Напишіть відгук