Чи можливе російське покаяння?

Чи можливе російське покаяння?

Жаль тільки – жити в цю пору прекрасную

Не доведеться нікому із нас.

Н. А. Некрасов

Виходячи з особистих контактів, зроблю висновок, що сподіватися на визнання росіянами своєї провини за війну в Україні, за колоніальну політику щодо малих народів своєї країни, за багатовіковий шовінізм тощо зараз не варто. Занадто слабий сьогодні подразник, необхідний для пробудження росіян. Слабий навіть для того, щоби просто замислитися над ситуацією, а щоби стурбуватися, схвилюватися і здригнутися від жаху за скоєне – такого і близько немає. Поки що злагоджено працює державна машина: пропаганда промиває мозок, держбезпека стежить за незадоволеними та своєчасно їх ізолює, витісняє за кордон чи ліквідує. Росгвардія в бойовому становищі чекає сигналу до застосування спецзасобів по можливих протестувальниках. До того ж у Кремля поки що є гроші, щоби підкидати їх обивателю, який живе від зарплати до зарплати, не зазирає далеко вперед, задовольняється доступними низькопробними задоволеннями. До моменту катарсису, «як до Києва рачки» – у прямому, переносному та військовому значенні.

Цікавий погляд на проблему висловив Данило Ткаченко – один із найпомітніших російських фотохудожників, він отримав приз World Press Photo та чимало інших професійних нагород. У Росії його оголошено у міжнародний розшук, проти нього порушено кримінальну справу: Ткаченко планував дистанційно підпалити сині та жовті димові шашки, щоби для учасників московського параду 9 травня 2022 року повітря перетворилося на прапор України. Художника зрадили, спецоперація зірвалася, йому довелося тікати за кордон. Далі пряма мова Д. Ткаченка: «Все, що відбувається, жахливо, але, напевно, все відбувається так, як має. Позитивно те, що закінчився 20-річний застій у Росії. Таке відчуття було, що неможливо щось змінити, а зараз виникла надія на зміни. Звісно, ​​страшно, що ці зміни будуть важкими. Але є рух до чогось нового…»

Проводячи паралелі з покаянням німців після ДСВ, слід пам’ятати, що розворот – однозначний і остаточний – стався все-таки не тоді, коли провідні філософи-гуманісти Німеччини вивели формулу провини та відповідальності всіх громадян Рейху за військові злочини, а тоді, коли В. Брандт у Варшаві на колінах вибачився у народу Польщі. «Над прірвою німецької історії, відчуваючи тяжкість мільйонів убитих, я зробив те, що роблять люди, коли одних слів мало», – написав згодом Брандт у своїх мемуарах.

Озираючись у минуле, багато істориків сходяться на думці, що політика зближення, котра сповідується Брандтом, була кроком на довгому шляху до возз’єднання Німеччини, яке завершилося в 1990 році. Але перед цим був тривалий період осмислення німцями ролі Німеччини у війні, місці кожного німецького громадянина, персональної провини, відповідальності, шляхах визнання своєї провини, покаяння, зрештою.

На жаль, говорити про якісь символи примирення Росії з тими, хто страждав від її принижень, жорстокості та підступності, абсолютно передчасно. Гарячі сльози прозріння ніхто з росіян пролити не готовий і не планує. Стан російської громадської думки наразі можна описати словами «сторопіли», «приголомшені». Російське суспільство у певній розгубленості метушливо шукає способи пояснення ситуації та виправдувальні причини неуспіхів на зовнішньому військовому та внутрішньому міжнаціональному фронті. На зовнішньому не дуже добре виходить з Україною та ЗСУ, а на внутрішньому малі народи РФ раптом заговорили про свої права. Хто б міг подумати, ще вчора на всіх каналах ТБ розповідали про вічну дружбу та братерську відданість десятків національних меншин країни, а сьогодні з’являються люди, які називають себе національними демократами, і закликають до виходу зі складу Росії. І до них починають прислухатися!

Тому говорити про гіпотетичну можливість визнання своєї провини росіянами можна буде років через сорок після дезінтеграції імперії та появи нових національних держав на її колишній території. Коли до них дійде, що Російський Рейх не вічний, що він ішов не тією дорогою не в той бік, що всі ми, росіяни, були певною мірою винні в цьому русі до прірви. Що новим поколінням росіян потрібно обирати інший шлях, і що треба признатися до вини та просити пробачення у жертв.

Напишіть відгук