Вовки та вівці Карабахського конфлікту

Вовки та вівці Карабахського конфлікту

У Карабаху знову залунали постріли, й усі учасники та спостерігачі процесу поставили собі питання: чи розпочнеться нова фаза вірмено-азербайджанського конфлікту?

Сам конфлікт – це довга історія, почався він не в епоху СРСР, не в роки більшовицької експансії (пам’ятаєте 26 бакинських комісарів?) і навіть не за часів царської Росії, він сягає корінням середньовіччя. Розбиратися в правоті учасників, виходячи з історії, – справа невдячна, а підхід такий може призвести до помилкових висновків. Радше тут слід керуватися Гельсінською угодою 1975 р., що проголосила і закріпила непорушність міжнародних кордонів після Другої світової війни. На момент підписання угоди Гельсінкі, а потім і на момент розпаду СРСР (1991 р.) Нагірний Карабах був розташований в адміністративних межах Азербайджанської РСР. Суперечка за територію та проголошення Арцаха (Нагірного Карабаху за версією Вірменії) проходили паралельно із процесом зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу.

На сьогоднішній день конфлікт не вичерпано і не закінчено. Проблема не вирішена.

У 2021 р. Ільхам Алієв (Президент Азербайджану) звинувачував Росію та Вірменію у невиконанні підписаної 10.11.2020 р. тристоронньої угоди про врегулювання війни у ​​Нагірному Карабаху. У 2022 р. він у більш жорсткій формі повторив звинувачення, не виключаючи гострих дій щодо виконання підписаного документа.

Міжнародну спільноту цікавить конкретне питання: чи не переросте загострення в повномасштабну війну? Тут можна сказати «так», а можна «ні». Обидві відповіді будуть однаково правильні й хибні. Там уже йде війна, зазнаючи змін у тактиці залежно від подій у світі та військових кроків сторін, що змагаються на території невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки. На даний момент (із 03.08.22) те, що відбувається, вірменська сторона позиціонує як етнічні чистки, наголошуючи на історії та жорстокостях. Азербайджан же говорить про спецоперацію «Відплата» на території, що йому належить за законом, як про спосіб домогтися виконання тристоронньої угоди. У ході спецоперації Азербайджан прагне нейтралізувати військові приготування ЗС НКР, що суперечать угоді, знищивши нещодавно доставлені озброєння, розгромивши вже збудовані і ще споруджувані оборонні споруди, бомбосховища.

Усіх турбує питання: чому зараз? Чому Баку не дочекався 01.09.22 р., коли вірменська сторона обіцяла вивести усі озброєння з території НКР? Баку відповідає таким чином: жодних приготувань до виведення озброєнь, знесення військових інженерно-оборонних споруд не спостерігається з боку керівництва невизнаної республіки. Навпаки, були спроби взяти під контроль окремі висоти на вже звільненій ЗС Азербайджану території. При цьому азербайджанські політологи акцентують увагу на тому, що всі дії проводяться на території, що вже відвойована й законно належать Азербайджану, а не у Вірменії або на кордонах із Вірменією. Азербайджан лише витісняє зі своєї землі незаконні військові формування ніким не визнаного Арцаха, не завдаючи шкоди мирному населенню. Чому, до речі, й не має права втручатися російський миротворчий контингент, який стоїть на варті Лачинського коридору, що поєднує невизнану НКР із Вірменією.

А може, в цих словах про російських миротворців і криється ключове значення того, що відбувається? У тому, що миротворці, прислані з Москви, не мають права (що не дуже важливо для Москви), а головне – реальної можливості вплинути на ситуацію. Адже частину військового миротворчого контингенту Путін відкликав для латання дірок в Україні, демонструвати силу немає можливості, а за спиною в Е. Алієва стоїть Туреччина з малопередбачуваним Р.Т. Ердоганом на чолі, а можливо, ще й Пакистан захоче неофіційно допомагати Азербайджану.

Росія може зараз міркувати так: захищати будь-кого у військовому конфлікті справа важка, небезпечна і часто невдячна. Ось інша справа рознімати та мирити, виступати третьою стороною, заробляючи при цьому всілякі ніштяки, починаючи авторитетом і закінчуючи встановленням фактичного протекторату над територіями. Адже Вірменія нікуди не втече, все одно змушена буде просити про допомогу у Москви, апелюючи до неї як до рятівниці та заступниці вірмен від мусульмансько-турецької загрози в останні два сторіччя.

Народи Ідель-Уралу, а зокрема Татарстан і Башкортостан, у цій ситуації мають бачити головне: московські договори та розповіді про захист та військову допомогу діють лише в один бік – у бік, вигідний Росії.

У разі збройного конфлікту між сусідами Москві найвигідніше дочекатися, коли ті проллють кров, скоять взаємні жорстокості й зазнають численних жертв. І ось тоді прийде Великий Білий Цар (Голова РНК, Генеральний секретар ЦК КПРС, Президент РФ – не має значення титул, він може змінюватися) і почне милостиво мирити, проводити «взаємовигідні» кордони, посилено шукати і карати винних (як правило, незручних для Москви людей) і при цьому обов’язково – я повторю «обов’язково» – частина земель опиниться в руках або під повним контролем Росії. А спеціально куплених писак, готових звеличити цю епічну фазу «збирання російських земель», знайдеться багато.

Вівцям іти до вовка за справедливим судом не слід, інакше вони виявляться просто дурними, наївними й довірливими баранами, а таких вовки безжально ріжуть. Тут вихід один – перестати бути вівцею!

Корреспондент

Напишіть відгук