Відібраний у республік усередині РФ політичний статус і суверенітет делеговані визнаним тільки Москвою та ще Сирією та Венесуелою державам: що означає робочий візит до Уфи очільника «Республіки Абхазія»

Столицю Башкортостану у рамках робочої поїздки відвідав президент невизнаної Республіки Абхазія Аслан Бжанія. Уфа та Сухумі підписали угоду про співпрацю, два райони Башкортостану — Мелеузівський та Бурзянський — стали побратимами Омичарського та Гагрського районів Абхазії відповідно. Експерт із регіональної Росії Руслан Айсін поділився на шпальтах «Idel.Реалії» думкою про те, що стоїть за цим.

Який тут цікавий феномен виходить. Москва, яка позбавила залишків суверенітету Башкортостан, буквально змушує вибудовувати стосунки з тими, кого вона сама штучно накачує цією легітимною модальністю. Відібраний у республік усередині Російської Федерації політичний статус і суверенітет, по суті, делеговані визнаним тільки Москвою та ще Сирією та Венесуелою державам — Південній Осетії, Абхазії і так званим ДНР з ЛНР. Вкрадений суверенітет, не менше.

Подвійні стандарти буквально пронизують російську політику. Москва ще до початку війни з Україною вимагала від Києва федералізації та широкої автономії для своїх проксі-утворень, що входили до складу країни як області. А сама в цей же час завзято душила навіть формальні залишки регіоналізму та самоврядування на місцях. Очільників не визнаних світом державних утворень мають приймати на найвищому рівні як президентів, а Татарстану законом заборонили свого обраного керівника «президентом» іменувати. При тому, що Путін сам роками раніше пропонував протилежне: називати керівника так, як хочеться мешканцям Татарстану. Ціну словами та обіцянкам Володимира Володимировича вже знає весь світ.

1941 року Ернст Френкель назвав Німеччину «подвійною державою». Таким чином він висвітлив явище, при якому «нормативна держава» (Normenstaat) співіснує з «дискримінуючою державою заходів» (Massnahmestaat). Де управління людьми, сенсами та процесами відбувається як їхня дволика співпраця. Парадигма закону там замінюється концепцією розпливчастих застережень і формулювань на кшталт: «військовий стан», «суспільний порядок», «інтереси держави», «заради національної безпеки». Вони не мають чіткого правового визначення та виходять за рамки закону. Так само й у нас. Путін бере на себе обґрунтування цих сконструйованих для узурпації влади явищ і постає як єдиний політичний суб’єкт. Він скасовує правове поле, виводячи на арену свою мінливу «доцільність», в ім’я якої він ламає все навколо себе.

Суверен той, хто приймає рішення у надзвичайних, гострих обставинах, писав Карл Шмітт. Тому Путін, мабуть, орієнтований на цю тезу німецького політолога та правознавця часів Третього рейху, запроваджує у суспільний та політичний побут «чрезвычайщину». У цих умовах скасовується все: і конституція, і права, і гласність, і виборність, і розсудливість. Надзвичайне становище передбачає входження у режим ненормальної напруги. А вийти з нього без катастрофічних наслідків практично неможливо.

Башкортостан обраний Москвою для непривабливої ​​ролі бути насосом для цих гібридних утворень. Глава республіки Радій Хабіров не перестає відвідувати так звані ДНР та ЛНР. Він буквально замістив військовим дискурсом весь внутрішній порядок денний. Республіка, таке відчуття, що тільки живе фронтовим життям невизнаних держутворень, повністю ігноруючи своє.

Можна сміливо сказати, що це колоніальне становище, у якому в республіки відібрано символічний статус суб’єкта, реальні повноваження і матеріальні ресурси. Ними Уфа змушена ділитися за вказівкою із Москви. Вона взяла на себе зобов’язання щось відновлювати в «ДНР» і поповнювати ряди своїми громадянами їхні проксі-армії. Для цього спеціально було створено два батальйони. Метрополія викачує все без залишку.

Кремль зі знанням справи прив’язує Башкортостан, Туву, Бурятію та інші республіки до цієї війни з Україною через накладення множини зв’язків, щоб вони були «закаляні» цими злочинними рішеннями.

Це старий спосіб скріпити відданість васалів через кров. Нівелювати, дискредитувати їхню емпатію до тих, хто виступає проти імперської агресії. Але й для того, щоб у момент кризи та краху режиму, а цього відкидати не можна, республіки не мали моральної підстави заявляти про свою самостійність та апеляцію до антиімперського дискурсу. Адже вони були з Москвою заразом у справі окупації сусідніх країн та підтримки там справжніх звірств.