Велика татарська дупа шукає можливостей хоч якось припудритися

В РФ узагалі й у колоніях зокрема відчувається гостра нестача позитивних новин. Серія принизливих поразок та розгром кількох БТГр при спробах переправитися через Сіверський Донець, повний відступ ЗС РФ із 5 областей (Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської та Миколаївської) дуже складно припудрити виступами Соловйова та Скабеєвої.

Та штука в тому, що найближчими тижнями ситуація для Москви лише погіршиться – адже українці вже досягли величезних успіхів у контрнаступальній операції в Харківській області. Можливо, що вже до кінця травня Харківська область стане шостою за рахунком, звідки росіяни будуть змушені «героїчно відступити на заздалегідь підготовлені позиції».

На тлі цих, м’яко кажучи, невтішних новин Татарстан намагається «грати м’язами» – використовуючи свою улюблену тему економічної привабливості та суб’єктності. Кремлівські інформаційні смітники щосили розганяють новини про нові ділові контакти та міжнародні зустрічі Рустама Мінніханова. Проте впадає у вічі, що нинішні партнери Казані явно здрібніли. Якщо в попередні роки Мінніханів міг запросто зустрічатися з арабськими шейхами, Чавушоглу або навіть Ердоганом, то дипломатичні прориви 2022 року – це фотосесія з Рамзаном Кадировим та рукостискання з Гурбангули Бердимухамедовим.

Вторгнення в Україну вже має певні результати для регіону Ідель-Урал – Уфа не змогла підтягнутися до рівня Казані, проте Казань впала до рівня Уфи. Якщо раніше Радій Хабіров активно «множив на нуль» суб’єктність Башкортостану своїми поїздками до «ДНР» та «ЛНР», де зустрічався з персонажами, оголошеними в міжнародний розшук, то зараз авторитет своєї республіки топить Рөстәм әфәнде.

З іншого боку, а що залишається Мінніханову? Європейські, і навіть багато турецьких контактів тепер дуже складні, якщо не сказати зовсім недоступні. Натомість з’явився час обговорювати перспективи відкриття мережі халяльних кіосків разом із Гурбангули Мяликгулійовичем. Утім, тепер уже ясно, що Туреччина – недосяжна модель не тільки для Татарстану, а й для всієї Росії. Навіть на тлі серйозних економічних труднощів, обвалу курсу ліри, Анкара залишається важкоатлетом міжнародної політики і грає в одному клубі зі Швецією, Фінляндією, США та Францією. Позиції Москви та її колоній стрімко слабшають. Реальні партнери – Туркменістан та таліби (у хлопців там схожі проблеми – їх також тиснуть західні піндоси).

Але найстрашніше – сила самообману. Татарські еліти справді вірять і в успіх військової спецоперації, і в те, що санкції йдуть лише на користь. Прості жителі республіки вірять навіть у те, що через санкції Лондон на порозі бідності та голодних бунтів. Пропаганда поки що працює, і самонавіювання теж. Зустріч із реальністю буде дуже болісною. Поки ми на півдорозі – вже вистрибнули з балкона, у польоті погрожуємо бордюру найстрашнішими наслідками, але ще не долетіли.