Українські перемоги та бездіяльність російської опозиції: український погляд на перспективи противників Кремля

Доля Росії зараз вирішується в Україні, і значною мірою вона залежить не лише від того, чи вистоять українці, а й від того, як поведеться так звана російська опозиція, яка претендує на те, щоб узяти владу після падіння режиму Путіна. Український журналіст Роман Попков розмірковує на шпальтах «Ось так» про боротьбу за свободу та готовність як українців, так і росіян зазнати тяжких втрат, без яких неможливо перемогти.

Нація, яка поглянула смерті в обличчя, починає перемагати

У ніч із 24 на 25 лютого я та мої друзі в Києві — кілька хлопців та дівчат — вважали, що проживемо, швидше за все, лише кілька днів. Російська армія вже була на Київщині і стрімко наближалася до столиці з північного заходу. Впав Херсон, українська оборона на півдні валилася. Так, відчайдушно бився Харків, та міцно стояло під ударами українське угруповання на Донбасі. Але загалом було повне відчуття Фермопіл – героїчного, але приреченого опору.

Ми вирішили не їхати з Києва, незважаючи ні на що, і наш обрій планування звузився до однієї доби. Моя гарна київська подруга, яка зустріла війну в одній групі зі мною, пізніше, через місяці, скаже: «Я була впевнена, що ми всі помремо». До речі, тими днями вона зберігала спокій, як богиня Афіна. Вступила до тероборони, патрулювала вулиці.

Я все це описую, щоб було зрозуміло, що відчувають у ці дні українці, які мільйонами дивилися взимку в обличчя смерті. Сказав би нам хтось у лютому, що росіян проженуть із більшої частини окупованих ними регіонів, а українська армія не просто займатиме залишені ворогом території (як у березні на півночі країни), а й зламуватиме оборону путінських військ, вогнем гнатиме їх на схід, як зараз на Харківщині. У лютому плани у всіх тут були інші: стояти серед київських руїн, що димляться, і захищати в бою навіть не своє життя як таке, а просто можливість прожити серед цього каміння ще годину.

Українська нація захищає себе — героїчно і майстерно завдаючи ударів тиранії, що прийшла її поневолити. Попереду ще багато місяців лютої війни. Будуть ворожі контрудари. Будуть бомбардування життєво важливої ​​інфраструктури у сподіваннях заморити Україну зимовим холодом. Але загалом результат війни вирішено наперед.

Клептократична диктатура, побудована на брехні та страху, не може виграти війну у великої, згуртованої і при цьому вільної нації. У путінізму немає для цього вмінь, таланту та розуму. Немає необхідного для великої важкої війни набору політичних і військових компетенцій.

На фронтах боротьби з тиранією вільні люди зараз приносять важкі жертви. На жаль, старомодна російська опозиція не може усвідомити ні моральної відповідальності за ці жертви, ні історичної відповідальності за майбутнє своєї країни. До опозиції, яка розсілася емігрантськими штабами в європейських юрисдикціях під парасолькою натовської авіації, є питання.

Нація, що уникає боротьби, приречена на рабство

Чи є у керівних структур цієї опозиції плани дій у разі військової поразки путінського режиму? Чи єдиний план — надія на «розкол еліт» і на те, що угрупування, що повалило Путіна, покличе їх на царство, щоб «влаштовувати проблеми із Заходом»?

Чи є плани щодо будь-якої підтримки російського військового добровольчого руху, російських підрозділів, які зараз воюють у складі ЗСУ проти армії Путіна? Командири цих загонів набагато доречніші на опозиційних конгресах і форумах, ніж більшість нинішніх спікерів. Чи є розуміння, що зараз унікальна можливість створити антипутінські російські військові сили, які потім стануть у нагоді? Чи є плани підтримки тліючого партизанського руху на території Росії — хоча б на рівні заяв, декларацій?

А що планується робити у разі початку антивоєнних виступів у російських військах, доведених до ручки бездарним кремлівським командуванням? Що робити, якщо Путін у розпачі оголосить-таки загальну мобілізацію і перекине суспільство, що не бажає гинути на війні, у найжорстокішу кризу?

Можливо, опозиційні лідери справді чекають, що владу їм вручать зовнішні військові сили. Або ключі від Кремля здасть прозріла московська номенклатура, яка ситуативно вирішила, що «свобода краща, ніж несвобода».

У такому разі нашу поважну публіку потрібно розчарувати.

Захід не руйнуватиме режим Путіна. Українська армія зупиниться у своєму наступі на українських кордонах. У разі повалення Путіна за допомогою державного перевороту нова хунта, взявши курс на примирення із Заходом, обійдеться без гостей із Вільнюса та Навального також не звільнить. Її внутрішньополітичні зусилля будуть спрямовані на стабілізацію своєї влади, придушення стихійних народних заворушень і побудову диктатури піночетівського типу. Ця хунта, до речі, швидше за все, переб’є чи згноить у в’язницях Стрєлкова-Гіркіна й інших людожерів «російського світу». Але років за десять ми все одно отримаємо новий путінізм з усіма характерними для нього зовнішньополітичними збоченнями — це єдина можлива еволюція авторитаризму в Росії.

Військова поразка Кремля в Україні — це не кінець боротьби за визволення Росії, а лише її початок. Опозиційним лідерам не погано було би зрозуміти, що в цій боротьбі їм доведеться битися. Стояти на смерть — як стояв на смерть Київ у лютому, як зараз стоять на смерть українські військові й антипутінські російські добровольці на харківському фронті. Шлях до волі лежить лише через війну за волю. Війну у буквальному значенні слова. Цієї війни, по-перше, не можна уникати. По-друге, її треба провести грамотно і перемогти.

Відсидітися, звісно, ​​можна. Але в такому разі їх форуми, конгреси та комітети дій вирушать на звалище історії. Відсидітися вийде лише там.