Удмуртилэн кунлык басьтон нуналэз

4 листопада 1920 – день проголошення Вотської Автономної області, який вважається Днем Державності Удмуртії. Проголосила цю державність Удмуртії радянська влада, але лише тому, що хотіла використати удмуртський народ у своїх інтересах, зігравши на його національних почуттях та сподіваннях.

Однак навіть ця державність була все ж таки в рази краща, ніж нічого — принаймні тепер хоча б у юридичному полі удмурти щось та означали в цій тюрмі народів, і це вже давало хоч невелику можливість спробувати зберегти свою культуру та свій народ.

Але хіба СРСР чи РФ колись були правовими державами? Звісно ж, ні. Тому при СРСР столицю та кордони Удмуртії креслили і змінювали як хотіла центральна влада в Москві, та й саму її державність Кремль періодично то додавав, то урізав — збільшуючи автономізацію або навпаки — перепідпорядковуючи територію Удмуртії до складу Нижегородського, а потім Кіровського краю, в результаті з 1935 року залишивши на карті УАРСР. Конституцію УАРСР ухвалили через два роки, тоді ж включили до її складу Воткінськ і Сарапул, а ще через два роки були утворені Камбарський і Кізнерський райони.

Після розвалу СРСР з’явилася надія на швидку реальну незалежність і розпочато роботу над її досягненням: у 1991 році УАРСР перейменовано як Удмуртську Республіку, у 1993 прийнято державний гімн і прапор, у 1994 прийнято Конституцію Удмуртії.

17 жовтня 1996 року в Москві підписано «Договір про розмежування предметів ведення та повноважень між органами Державної влади Російської Федерації та органами державної влади Удмуртської Республіки», який визнав її право самостійно вирішувати проблеми, пов’язані з державним устроєм, бюджетом, законодавством, судоустроєм, зовнішньоекономічною діяльністю.

15 жовтня 2000 року Удмуртія обирала свого першого президента. На жаль, як це зазвичай і буває в окупованих країнах, вибори проходили в нерівних умовах, і цей президент був так само пов’язаний з проімперськими силами, як і всі попередні керівники республіки. Проте це був президент — перший президент поки що невільної Удмуртії.

У грудні 2010 року Дмитро Медведєв підписав закон, який забороняє називати президентами голів окупованих імперією республік, а сам виборчий процес скасували — знову імперська Москва почала призначати своїх намісників як керівників Удмуртії, наплювавши на всі почуття удмуртського народу.

У 2017 році одного з призначених Кремлем гауляйтерів Олександра Соловйова було «відсторонено від посади у зв’язку зі втратою довіри» царя, що було зроблено як ще один спосіб демонстрації повної залежності нинішньої окупаційної влади Удмуртії від імперського центру.

У сучасних умовах День Державності Удмуртії посилено і нав’язливо «рекомендується» офіційно відзначати лише штучно пов’язуючи його зі штучним імперським святом «День народної єдності», яке також відзначається 4 листопада і призначено царем з метою пропаганди цілісності імперії.

«День народної єдності» не має стосунку ні до історії Удмуртії, ні навіть до історії самої імперії, хоч би як пропагандисти намагалися придумати якийсь «історичний» фундамент цьому «святу», яке більшість громадян РФ навіть і за свято не вважає, називаючи його вихідним днем.

У таких реаліях змушена існувати сучасна Удмуртія. І хоча її вже в Кремлі називають «суб’єктом федерації», а не республікою, статус республіки вона поки що не втратила. Хоч він і паперовий, але в правовому полі папір означає багато, інколи навіть усе. Колись поради так само надавали й іншим республікам такий статус, щоб хоч якось зберегти владу над ними та припинити повстання народів, але пізніше це призвело до дезінтеграції СРСР.

Чи приведе паперова республіка Удмуртію до незалежності — питання відкрите, проте якщо ні, то паперовою стане не лише сама республіка, а й самі удмурти залишаться лише згадкою в книгах, що колись жив такий народ, але він «таємничим чином» зник.