У давнині сила?

До регулярних сперечальників про те, чий народ давніший, чия державність давніша, чия мова давніша тощо:

• Найдавнішими народами на планеті (з тих, що дожили до наших днів) вважаються етногрупи бушменів та готтентотів в Африці. Вони не мають своєї державності, чисельність самих народів не перевищує 100 тисяч осіб, а їхні мови на межі зникнення.

• Наймолодшим народом на планеті вважається народ долганів – корінне населення Таймиру. У них немає своєї державності, їхня мова на межі зникнення, а чисельність їхнього народу не перевищує 8 тисяч осіб.

• Найдавнішою мовою на планеті (з тих, що дійшли до наших днів) вважається мова бо, якою говорило населення групи Андаманських островів. Цій мові близько 65 тисяч років. Остання носійка померла у 2010 році у віці 85 років, а її нащадки та родичі чисельністю близько 50 осіб є останніми представниками народу, який використовував мову бо. Однак вони самі вже не знають цієї мови та державності своєї не мають.

• Наймолодшою ​​мовою на планеті вважається африкаанс – мова бурів, колоністів з Голландії в Південній Африці. Носіїв цієї мови близько 10 мільйонів, вона не перебуває на межі зникнення і є однією з державних мов ПАР.

Як бачите, давність народу чи мови анітрохи не допомагає в тому, щоб такий народ мав державність чи така мова мала можливість розвиватися.

Не допомагає в цьому і молодість народу/мови.

Найдавніші держави до наших днів не дожили, найстародавніші мови вже зникли, найдавніші народи давно асимільовані чи винищені.

Так само багато відносно молодих народів і мов було «поглинуто» іншими народами або витіснено іншими мовами майже відразу після свого формування.

Чи варті чогось ці суперечки про давнину? Державність народу не залежить від його віку. Існує безліч держав, які навіть не мають конкретного народу-творця, бувши створені безліччю народів спільно (йдеться не про імперії). Існує безліч штучних мов, які навіть не мають свого народу.

Історію знати важливо, але вона не дасть нікому державності — народ сам повинен брати (добувати) державність для себе. Суперечки про те, що хтось має «історичне право» на свою державу, а хтось такого права не має — це лише казки від противників такої державності. Якщо твердо та послідовно просуватися до своєї мети, то ніякі докази про «відсутність права на державність» або про «недоцільність такої державності» не зможуть нікого зупинити.

Те саме і з мовами: ніяка давність/молодість мови не врятує її від утисків і вимирання, а лише постійний і завзятий її розвиток і поширення можуть це зробити.