«У цій країні всіх неросіян вважають неповноцінними, й існує негласна шкала неповноцінності»: відгадайте, про яку країну йдеться

Якщо вам здається, що ставлення до неросіян у Російській Федерації (яка іронічна назва!) може бути інакшим, можемо згадати країну, правонаступницею якої є нинішня РФ, – СРСР.

У 1930 році 23-річний Роберт Робінсон, єдиний чорношкірий робітник заводу Форда в Детройті, був запрошений до СРСР у рамках програми навчання радянських фахівців і… аж у 1974 році зміг звідти виїхати – за допомогою посла Уганди в Москві отримав візу та дозвіл на відпустку в Кампалі і більше в СРСР не повернувся. У своїй автобіографії «Чорний про червоних» він описує, як прожив у СРСР понад 40 років. Наведемо кілька цитат із його книги.

«Хоч би що казали мені мої російські сусіди, хай би як звеличували комуністичні начальники країну, де нібито досягнуто соціальної справедливості і рівності, мене ніколи не сприймали як рівного. Так, мене цінували за професійні якості, проте я залишався дивиною та потенційним героєм радянської пропаганди. Я якось пристосувався до цього. Змирився навіть із самотністю: нікому було зігріти мою постіль, нікому обійняти і назвати татом. Я навчився зносити майже все. Крім одного.

Я так ніколи й не змирився з расизмом у Радянському Союзі. Расизм постійно випробовував моє терпіння й ображав людську гідність. Оскільки росіяни хизуються тим, що вони вільні від расових забобонів, расизм їхній жорсткіший і небезпечніший, ніж той, із яким я стикався в роки юності в Сполучених Штатах. Мені рідко доводилося зустріти росіянина, який вважав чорних — а також азіатів чи будь-яких людей із небілою шкірою — рівнішими за себе. Намагатися їх переконати — все одно, що ловити привид. Я шкірою відчував їхній расизм, але як можна боротися з тим, що офіційно не існує?

Я відчував на собі расову ворожість, хоч і заслужив визнання як інженер-механік, винаходи якого дозволили в кілька разів підвищити продуктивність праці. Я навіть отримав свою частку радянських медалей та почесних грамот».

«Протягом сорока чотирьох років я спостерігав росіян та їхній політичний устрій не як білий ідеаліст, а як чорношкірий, якого американський расизм навчив розпізнавати щирість людських слів і вчинків. Я можу сказати з усією відповідальністю: один із найбільших міфів, колись придуманих пропагандистським апаратом Кремля, полягає в тому, що в Росії немає расизму. Ця теза була вбита в голови людей у Росії та за її межами.

Насправді всіх неросіян вважають у цій країні неповноцінними. Відповідно до негласної шкали неповноцінності, вірмени, грузини та українці кращі за інших неросіян. Азіатам із радянських республік — тим, хто має жовту шкіру і вузькі очі — відводиться місце в самому низу цієї шкали. Чорні — ще гірше. 

Реальність расизму суперечить картині соціальної досконалості, намальованої владою. Росіяни пишаються тим, що вони вільні від расових забобонів. І це особливо дратує. Їм важко зрозуміти, наскільки вони несправедливі стосовно людей з іншим кольором шкіри».

«Я дізнався про фанатичну нетерпимість росіян до своїх радянських співгромадян на другий рік війни. До нас на завод прислали велику групу жовтошкірих чоловіків з Узбекистану та Казахстану, щоб замінити робітників, що пішли на фронт. До діючої армії азіатів намагалися не брати, а направляли їх у будівельні батальйони: вважалося, що їм можна довірити хіба що лопати та кирки, але не зброю. Вони вернули каміння, валили ліс, будували дороги, як американські каторжники. <…> Заводські ставилися до них із гидливістю; послухати їх, то азіати були і дурні, і ліниві, і злісні, і віроломні, та ще й від них тхнуло».