«Татар кешесе»: що визнання Чечні означає для татар

Позавчора у Верховній Раді України народний депутат Гончаренко вніс проект постанови про визнання державного суверенітету Чеченської Республіки Ічкерія. Звісно, ця подія не залишить байдужими нікого з чеченців по обидва боки барикади – і чеченців в еміграції, і кадировців у Грозному. А ось у чому тут полягає татарський інтерес і як ця подія може вплинути на татар в РФ? Ось як на це питання відповів наш підписник Ільяс Валеєв.

Те, що татари вже мають, перераховувати не будемо, це загальновідомі відомості. Те, що багато татар не задоволені досягнутим, – теж секрет Полішинеля. Розтоптано як суверенітет Татарстану, так і права титульної нації, яка дала ім’я цій республіці. Причому влада тут діє і батогом, і пряником, і неприкритою брехнею, і підлим лукавством. Узяти, наприклад, викладання татарською мовою в школах.

Вкинуто підступну тезу про «добровільність навчання татарською мовою», що викликає у татар обурення своєю безглуздістю. Але прийом працює: спочатку забезпечити пріоритет російської у всіх сферах життєдіяльності, зокрема в здобутті вищої освіти, щоб усі зрозуміли: хочеш успішної кар’єри – вчи російську, інакше ходу не буде; а на наступному етапі вже самі татари змушені будуть відмовлятися від рідної мови, адже порожнє горище склити немає сенсу. Рідна мова стає важким непотрібним багажем, який найпростіше викинути.

Зазначені проблеми зрозумілі багатьом татарам, але боротися з ерозійними процесами у національній культурі небагато хто готовий. Запитаємо себе: чому?

Якось мені довелося ознайомитися з афоризмом, який спочатку викликав подив: «Ніщо так не демотивує, як невелика, але постійна зарплата!» Татар підсадили на ці зовсім невеликі (з огляду на потенціал економіки Республіки) подачки, які можуть забезпечити мінімальний рівень проживання у сучасних умовах.

Я наведу свою власну паралель експлуатації працьовитості татар у російській економіці. Так ось, наприкінці ХІХ століття США були олігархічною країною, але їхні олігархи дещо відрізнялися від сучасних російських олігархів. Останні більше зайняті експлуатацією есесерівських активів, одержаних унаслідок грабіжницької приватизації. Американські ж у жорстокій конкурентній боротьбі змушені були освоювати нові напрями економіки, робити інвестиції у будівництво заводів із передовими технологіями, прокладати залізниці через весь континент. Будівництво залізничних магістралей викликало протести з боку власників землі, фермерів, скотарів, сягало збройних конфліктів. Залучати до будівництва місцеву робочу силу було не завжди можливо, вербування робітників по всій країні не завжди рятувало. Специфіка праці вимагала працьовитих, витривалих, дисциплінованих, а часом просто покірливих виконавців. Для цієї мети були завезені робітники з Китаю, вони повністю відповідали вимогам, а на додачу ще й коштували дешево. Сучасна китайська діаспора в США багато в чому має саме це коріння, «залізничних роботяг», що неймовірними зусиллями витягли себе за свої китайські кіски з бідності та безправ’я (і на батьківщині в Китаї, і в США). Сьогодні їхні нащадки є членами авторитетної та шанованої китайської громади з високим рівнем освіти, заможності та культури.

У російській економіці теж вдавалися до використання завізних вербованих робітників. Коли український Донбас лише починав ставати одним із промислових центрів Російської Імперії, туди широким потоком везли казанських татар. На початку ХХ століття у районах розробки вугілля на території сучасних Луганської та Донецької областей України виникали селища без імен та назв, зі «спартанськими» умовами проживання, без будь-якої інфраструктури, іноді просто у степу. Вистачало там і бараків, де жили татари, що ставали відразу після приїзду гірниками-шахтарями. А завозили їх туди через ті самі якості, що й китайців на будівництво залізниць у США. Татари теж були працьовиті, витривалі, дисципліновані, а часом просто покірливі.

На цьому порівняння, на жаль, доведеться припинити, оскільки результати праці у китайців у США та татар в Україні чи Росії незрівнянні з досягненнями китайців в Америці.

Чому так?

Вдивляючись у татарську самобутність, не можна пройти повз фанатичну працьовитість, прагнення до фінансового та кар’єрного успіху, до поваги в татарському соціумі. Бути бідним, неуспішним у матеріальному плані татар завжди вважалося ганебним, завжди засуджувалося. Але слід зауважити, що шляхи досягнення успіху були специфічними, найчастіше вибирався шлях «служіння». Працювала модель «Я служу і чекаю за це матеріальної винагороди та демонстрації поваги». Якщо форма та ступінь винагороди не відповідали очікуванням, то татари могли ображатись, знижувати рівень старанності, але, як правило, вголос голосно не протестували.

Модель служіння діяла й була успішною протягом століть, ще з часів Великої Зам’ятні в Орді, з ХV століття. Тут же можна згадати переходи татар на службу у Велике князівство Литовське, до Речі Посполитої, до Московії – скрізь татари служили надійно, справно, скрізь вливались у національне тіло чужої культури без проблем.

Іноді моя татарська душа пишається цими проявами татарського національного характеру, а іноді я бачу в цих наших перевагах початок наших національних недоліків.

Сьогодні я бачу татар підсадженими на «невелику, але постійну зарплату» (тут я висловлююсь фігурально, мається на увазі економіка Республіки), бачу бажання ухилитися від вимог більшого, від боротьби за свої права. Перетерпіти всі матеріальні проблеми і перебороти їх, проливши не кров чи сльози, а свій власний піт. Це гарне, чесне рішення! І правильне, ось тільки… Пробачте мені, земляки, але ніхто вам цього не дасть. Ніхто не дозволить вам зробити такий вибір між кров’ю та потом.

Не вірите? Думаєте, балакун, не знає життя! Тоді погляньмо на сьогоднішній день. Що ми бачимо? Чиї хлопці воюють у чужій країні за чужі інтереси? Чиї розірвані мінами тіла валяються в українських степах та їх тягають собаки? За що гинуть татарські юнаки? В Україні немає ніяких нацистів! Це все брехня проплаченої російської шовіністичної пропаганди! І на Донбасі війну можна було б давно припинити, якби цього хотіла Росія. Україна з 2014 р. 11 разів пропонувала в ООН запровадити миротворчі війська, щоб усунути і зупинити конфлікт, і всі 11 разів Російська Федерація накладала вето.

Але незважаючи на сказане, Татарстан і зараз іде шляхом «вірної служби» Імперії, відправляючи своїх синів убивати мирних жителів України. А як соромно й гірко було мені читати про татар, які скоюють військові злочини в Україні. ХХІ століття, діджиталізація, на одному сайті все відразу: опис злочину, свідчення нещасних постраждалих, анкета військовослужбовця ЗС РФ з татарським прізвищем, послужний список та фото у парадній формі поряд із мамою, яка виховала вбивцю та ґвалтівника. Це що, наш герой? Це такого татарина ми хочемо бачити поруч із собою? Для такого ми проливатимемо піт, не розгинаючи спини?

Ні, видно, не завжди модель «вірної служби та копіткої праці» працює у правильному ключі, видно, треба міняти щось у цій моделі. Мабуть, більше потрібно наполягати на своєму, а менше по-вірнопідданському брати під козирок, треба боротися за свої права й «не обмінювати їх на тутирму», як говорив Р. Кашапов.

Зараз, коли армія РФ зав’язла в українській війні, дуже зручний момент для татар уголос висловити свої вимоги і про мову, і про культуру, і про державність, армію, взаємини з сусідами, про суверенітет на ділі, а не на папері. Якщо татари досі пропустять шанс, то хто знає, чи буде другий? Чи великому (хоча б за чисельністю) народу так і доведеться покірно будувати чужу залізницю!