«Танки — війна — смерть — окупація — Пушкін»: чи настав час відмовитися від російської культури?

У всьому світі дедалі сильніша тенденція просто вилучати все російське, не напружуючись сортуванням. Наскільки цей підхід виправданий і чи можна взагалі обійтися без російської культури? Наводимо думки трьох не знайомих між собою людей — із Великої Британії, України та Росії.

І Пушкіна замазали кров’ю

Пушкіна на танках привезли до захопленого міста… Як маркер «нового порядку». Формують умовний рефлекс і асоціативний ланцюжок: танки — війна — смерть — окупація — Пушкін.

Тоталітарні режими надають особливого значення культурі й тому кривавими лапами тягнуть її на себе, як ковдру, щоб прикрити голу дупу власної сумнівної легітимності. Думають, що це допоможе. Це їм не допомагає, а культуру непоправно принижує та багнить.

Це теж мафіозна кругова порука: замазати всіх і все. Мертві не заперечать.

Сказала, що німецькі нацисти не використовували Гете чи Гейне як свої маркери поневолення, але потім згадала, що у концтаборах, під час розстрілів, ув’язнених змушували грати Баха та Бетховена… Та сама методика. Можна собі уявити, як усе життя почувалися вцілілі в’язні, чуючи потім звуки тих же концертів…

Чи винний Бетховен? Мертві не дадуть відповіді.

Каріна Кокрелл-Ферре

Чим небезпечні для українських дітей Пушкіни і Толстоєвські

Багато хто зараз говорить, мовляв, ніякого толку — ті носії російської культури, які по полях бігають з «градами», Пушкіна якщо і читали, то тільки в школі з-під палиці, і начхати хотіли на Толстоєвських, тому треба в першу чергу відмовлятися від сучасної російської культури.

Логіка зрозуміла, звісно.

А тепер я скажу свою думку, думку філолога-русиста (так, я двадцять один рік тому якраз закінчила наш ДНУ і отримала диплом, ага. І тому бачу корінь зла, так би мовити).

Почнемо з питання, а навіщо взагалі у школі вивчати літературу? Що вона дає школяру? «Моральні основи, добрий смак, базову культуру» — скажете ви. ОК, а тепер побачимо ближче. Які моральні засади дасть школяреві та сама «Війна і мир»? Образ, прости Господи, Наташі Ростової як ідеалу російської жінки? Сумнівні мудрування Платона Каратаєва? (До речі, а чому це в істинно російського споконвічного посконного представника народу-богоносця раптом тюркське прізвище?) Горезвісний дуб Андрія Болконського? Піднесені духовні шукання матраца П’єра Безухова? А який добрий смак отримає школяр від корявої мови цього багатослівного творіння? Яку базову культуру? Берізки, гармошки, сарафани, лапті та французька в салонах вищої знаті, яка після витончених прийомів їде бухати з циганами та ведмедями?

Але це наша культура. Не наші духовні пошуки. Не наші моральні принципи, до того ж, дуже давно застарілі.

А найголовніше — що література у шкільному курсі насправді навіть не для цього. Не для моральних принципів та гарного смаку.

Література у шкільному курсі повинна вбудовувати у світогляд і світосприйняття школяра якийсь культурний код, необхідний йому подальшого життя. Нехай навіть він після школи жодного разу не візьме до рук жодної книги — але культурний код, отриманий у школі, дасть йому розуміння процесів, що відбуваються в культурному житті навколо, базову інтеграцію в суспільство, що виросло на тому ж культурному коді. Ось чому в радянських школах у всіх республіках обов’язково викладалася саме російська література. У СРСР був загальний культурно-цивілізаційний простір, в який потрібно було вбудуватися, щоб робити більш-менш успішну кар’єру, та просто щоб правильно розуміти соціокультурні посили, що транслюються зверху.

Ось чим небезпечні для українських дітей Пушкіни і Толстоєвські: вони будують їхній світогляд і світосприйняття на чужому культурному коді, і в процесі дорослішання поволі змушують звертати погляди до джерела, до цього культурного простору (привіт, популярність всяких реперів Моргенштернів, влогерів Вдудів та письменників Лук’яненків).

Ми прагнемо європейського культурного поля, і нам потрібен європейський культурний код, до якого інтегрується наш власний, український. Тож у наших школах не місце Толстоєвським, а місце Бальзакам, Діккенсам, Міцкевичам, Гашекам, Маннам, Сервантесам та Данте. Нарівні з рідними творцями, багато з яких незаслужено забуті чи винесені з курсу шкільної літератури. Нарівні не лише з українськими, а й з українсько-єврейськими, татарськими, циганськими, болгарськими, польськими та грецькими авторами. Та навіть із українсько-російськими, тими, хто писав про Україну та для України, не орієнтуючись на Москву.

Галина Ліпатова

Потрібна рішуча перемога України на полі бою — і лише потім можна буде повернутися до розмови про російську мову, Пушкіна та справедливість

Постійно чую від різних людей гіркі слова про справедливість. Але ж російська мова не винна, це ж несправедливо. Але ж Пушкін тут ні до чого, це несправедливо. А нас, росіян за що, ми ж проти війни, це ж несправедливо.

Мої рідні, а чого ви хотіли? На війні немає справедливості. Хіба справедливо, що життя десятків мільйонів людей було зруйновано за забаганкою одного маніяка? Хіба справедливо, що в стертому з лиця землі Маріуполі страшно було ходити вулицями — з-під завалів лунали крики ще живих людей, але завали не було кому розбирати? Хіба справедливо, що літні батьки накладають на себе руки, щоб їхні діти могли поїхати й урятуватися від жахів війни?

Та й не про справедливість ви просите, а про милосердя. Не бийте! А про милосердя можна згадати лише після перемоги. Жодні санкції не зупинять Путіна — він слатиме все нові й нові війська на забій. Йому нікого не шкода. Він — маніяк і вбивця. Отже, потрібна рішуча перемога України на полі бою. І лише потім можна буде повернутися до розмови про російську мову, Пушкіна і справедливість.

Дмитро Чернишев