Свобода розвитку чи культурна резервація

Про незмінність та затертість ватно-імперської аргументації варто сказати особливо. Приклад демагогії, що став класичним, «а у вас негрів лінчують / а ви індіанців знищили», зовсім не застарів у їхніх методичках, він і не думав випадати з обойми. Так-так, його, як і раніше, використовують. А що робити, інших, правдивих – нема. Ось і доводиться російській пропаганді діяти за випробуваними лекалами доктора Геббельса: «Тисячоразово повторена брехня сприймається як істина».

Тому й зараз виймають пронафталінену фразу про долю індіанців в Америці та проектують на сьогоднішню ситуацію з підневільними «малими» народами Російської Федерації.

Не виправдовуючи американських піонерів епохи Дикого Заходу, хочеться все-таки зауважити, що умови та обставини колонізації дуже відрізняються.

Північноамериканські автохтони вступили у війну з білими прибульцями, перебуваючи на етапі первісно-общинного родоплемінного розвитку суспільства. Власної державності вони не мали. Численні кочові й напівкочові племена ішли на перебій одне з одним, іноді створюючи військові союзи. У багатьох племенах обряд ініціації передбачав обов’язкове вбивство одного чи кількох ворогів. Надлишок пасіонарності та недостатній рівень розвитку культури не дозволяли виникнути передумовам зародження протодержави й не давали мирно уживатися з білими колоністами.

У природних умовах зачатки держави у північноамериканських аборигенів могли б виникнути через 200-300 років. На жаль, історія не дала їм такого шансу, зіткнувши їх із білими поселенцями, для яких війна за території була війною за виживання та матеріальна культура яких була незрівнянно вищою. У нерівній, жорстокій з обох боків боротьбі червоношкірі програли блідолицим і влилися до складу американського (США) суперетносу.

Зараз істеблішмент США схаменувся, намагається сприяти порятунку культури індіанців – іноді щиро, іноді щоб продемонструвати гарний тон, – але момент втрачено. Індіанські народи підхопила хвиля глобалізації, розмиваючи не сформовану остаточно національну ідентичність. Жодні фінансові вливання та гранти тут уже не допоможуть, культуру індіанців можна зберегти лише у вигляді релікту, музейно-туристичного дива.

У РФ все або майже все інакше. Наприклад, Башкортостан і Татарстан до входження до складу Московії мають трьохсотрічний досвід перебування у складі держав Золотої Орди, Казанського й Сибірського ханства та Ногайської Орди. У цих народів існували писемність, релігія, товарне виробництво, розвинена економіка й торгівля. Розвиток культури йшов природним шляхом і, можна сказати, успішно.

Але потім татар завоювали. Про добровільність приєднання у XVІ столітті башкирських племен я зараз говорив би обережно, бо по-справжньому вільного вибору вони не мали. А досвід історії показує, що прагнення до самостійності у цих двох тюркських народів залишалося незмінним протягом століть і періодично проявлялось у вигляді повстань, боротьби за автономію, різної форми антиурядових виступів, у розумінні своєї окремості, на відміну від росіян. Це розуміння існувало й на політичному, й на побутовому рівні в наступному форматі: згодні жити поряд із росіянами, але хочемо залишатися самими собою та керуватися власною волею у прийнятті важливих рішень. Але ж так не буває! Колонізатор на таке піти не може, бо передбачає в такому рішенні близький кінець свого домінування.

Уточнимо, що йдеться про російського колонізатора. Британія, Нідерланди, Франція, Бельгія й інші країни, які мали колонії, хто вчасно, а хто не дуже, змогли зробити висновки з політичної кон’юнктури, що складається, і до другої половини ХХ століття відпустити колонії у вільне плавання. Для Росії такий крок був неприпустимий – він вибивав з-під ніг фундаментальну скрєпу – міф про імперську велич, без якої існування самої імперії ставало проблематичним. Ні СРСР, ні РФ на це піти не могли і не зможуть.

Тому, з перелічених чинників, немає значення, що мови адаптовані до сучасності, придатні для науки, літератури, що є потенціал для самостійного розвитку народів Татарстану і Башкортостану, що самі народи цього бажають. Тут знаменитий булгаковсько-воландівський принцип «Самі прийдуть і самі все дадуть!» не спрацює. Ніхто нічого не даватиме. Умовлятимуть, залякуватимуть, обдурюватимуть, підкуплятимуть, сваритимуть і стикатимуть лобами… Знайдуть ще десяток способів обману, але відпустити – ніколи! Тут вам не Сполучене королівство, кляті колонізатори, не США, лицемірні расисти! А хто цього не розуміє і підбурює наші дружні суб’єкти Федерації до сепаратизму, тому руки поповідрубуємо, на палю посадимо, колесуємо та четвертуємо. У нас досвід у цій справі віковий, безвідмовний!

Сумніваюсь лише, що можна довго гальмувати об’єктивно-історичні процеси. Запасу міцності у РФ наразі небагато, і він зменшується. Ознак можливості якось викрутитися з економічної, політичної та культурної деградації, що насувається, щось не видно. Горезвісні скрєпи – це пропагандистські гасла, не розраховані на критичне осмислення. А людей, які вміють розібратися і піддати їх критиці, в республіках Ідель-Уралу на сьогоднішній день достатньо і стає дедалі більше.

Коли все захитається, мають з’явитися духовні лідери та польові командири, і буде дуже добре, якщо їхня поява буде синхронною та синергічною. Тоді зусилля можуть призвести до успіху, який втілиться у створення власної держави, можливо, у взаємодії з дружніми сусідами. А форму такої взаємодії можна знайти при розумному обговоренні та взаємній повазі. Мене тут цілком влаштовує ідея «Федерація держав Ідель-Уралу». Але це потім, це народ вирішить. А спочатку – взяти за горло владу та змусити виконувати вимоги народу, не захоче – змінити, провівши чесні та транспарентні вибори.

За колоніального ж варіанту розвитку подій, за збереження нинішнього державного статусу Татарстану і Башкортостану, можливості для збереження національної культури та самобутності я не бачу. Хіба що культурні резервації з піснями і танцями в національних костюмах, із російськими туристами, що сміються, в якості глядачів.

Татарстан, Росія, РФ, Башкортостан, імперія, історія, корінні народи, татари, башкири