Скриня Пандори

На просторах Телеграму промайнуло повідомлення від ТАБ «Яңарыш»: «…Япанча – Татарський герой, який до останнього захищав Казанське ханство. Його володіння – нинішня територія Башкирії. Другим архетипом має стати центральна частина – Татарстан, Саритау, Симбірськ, Самара. Ця частина має забезпечити архетипи, пов’язані з культурою та наукою. Чому саме ці території – інша історія? Ну й третє – Саричин (Царицин/Волгоград), Оренбург һәм Хаҗитархан (Әстерхан, Астрахань) мають втілити войовничий характер Татарського народу». Кінець цитати.

Сумнівна ідея, щиро кажучи!

Згадується старе прислів’я «Хочеш зіпсувати стосунки – почни їх з’ясовувати!» У нинішній політичній обстановці таке з’ясування стосунків сприймається автором як прямий підрив порозуміння між башкортами та казанськими татарами. Інакше як ідеологічною диверсією пропозицію перегляду кордонів між Татарстаном та Башкортостаном і не назвеш. Відкрити скриню Пандори з переглядом кордонів між республіками, що існують де-юре та де-факто, може лише хитрий ворог. До чого призводять територіальні суперечки держав-сусідів, ми можемо бачити на прикладі Чечні-Інгушетії, Вірменії-Азербайджану, Киргизстану-Таджикистану тощо. Прикладам, можна сказати, немає числа!

А чому? Та тому що такі суперечки взагалі, в принципі, не вирішуються (думка автора). Внаслідок людської життєдіяльності кордони між націями та народами не збігаються з ареалами розселення конкретних етносів. Існує безліч прецедентів, коли один народ виявляється розірваним між двома ворогуючими державами (Руанда-Бурунді: народи хуту і тутсі живуть в обох країнах і ворогують між собою).

Перекроїти всі кордони на земній кулі, щоб «усе було чесно» – неможливо. Відмовитись від претензій на «свої» землі важко. Яким чином пропонується вирішувати питання спірних територій у ХХІ столітті?

Гельсінською угодою 1975 р. було проголошено принцип непорушності кордонів, що виникли в Європі після ДСВ. Ідеї ​​«Гельсінкі» набули потім поширення в усьому світі. Національні меншини (діаспори), які проживають на такій території, мають підтримуватися країною-матір’ю у культурному та соціальному відношенні. Це забезпечення шкіл і вишів підручниками, літературою, періодичними виданнями, викладачами; це широкий культурний обмін (студенти, викладачі, спеціалісти, артисти, письменники, спортсмени тощо); це створення пільгових умов для представників бізнесу, для інвестування в економіку регіонів проживання діаспори. Країна-мати може надавати допомогу та підтримку на всіх напрямках – від релігії та культури до економіки та науки, зігріваючи своїм теплом громадян чужої країни, але при цьому братів по крові та культурі. Це тепло зможуть помітити всі учасники міждержавних відносин незалежно від громадянства. Потрібно буде переконати світову громадськість, що ти не хочеш іти шляхом нинішньої Російської Федерації шляхом «збирання земель». І не треба буде починати обтяжливу і, в перспективі, криваву метушню з поверненням «споконвічних територій», інакше все життя її мешканців (і не тільки) піде не на виховання дітей і створення комфорту та соціальних благ, а на перманентну безглузду боротьбу.

Приклади такого розвитку подій вже є у позитивному банку світу. Наприклад, взаємопідтримка ізраїльської діаспори та країни-матері Ізраїль. Релігійне та культурне сприяння з боку Саудівської Аравії мусульманським країнам, політична й економічна допомога Румунії уряду та громадянам Молдови та багато іншого.

Будь-який інший напрямок у спорах про землю (про пасовища, водні ресурси, русла річок і береги тощо) вирішення питання не принесе. Може принести лише біль і страждання. Навіть у дуже близьких народів суперечки через територію проходять болісно і можуть надовго отруїти стосунки (приклад – вайнахська суперечка: Чечня-Інгушетія).

Як крайній випадок може розглядатися звернення зі спірним питанням до міжнародного арбітражного суду, як це було в України та Румунії з нафтоносним шельфом у Чорному морі поблизу острова Зміїний. Суди у такому разі, як правило, приймають половинчасті рішення «і нашим, і вашим». У суперечці про шельф так і сталося – Україна поступилася Румунії частиною шельфу. Тут слова «міжнародний арбітраж» можуть читатися як синонім словосполучення «здоровий глузд».

З огляду на вищесказане мій заклик і до земляків-татар, і до сусідів-башкортів: припиніть мусувати тему повернення історичних земель Татарстану-Башкортостану. Вона недоцільна, вибухонебезпечна та згубна і для простого обивателя, і для представників національно-визвольного руху обох країн.

На шляху до національного суверенітету нас обов’язково намагатимуться нацькувати одне на одного на ґрунті прикордонних територіальних суперечок. Розкопають і підкинуть ятрущу і гірку тему якихось середньовічних склок і сутичок, які сьогодні не мають жодного значення, що очевидно будь-якому здоровому татарину чи башкорту. Адже зрозуміло, що найбезпрограшніша стратегія нашого ворога – зіткнути колоніальні народи, що борються за незалежність від метрополії, лобами на довгі-довгі роки.

Знайте: якщо хтось починає закликати до територіальних розбірок – це провокатор, він служить імперії, для досягнення своїх чорних цілей він закликає до безглуздої крові та війни.