Щодо визнання Ічкерії та прав самовизначення народів РФ, або Не годуй голодного, а дай йому вудку
Наводимо погляд із Кубані на проблему визнання (і здобуття) незалежності, яка дедалі гостріше постає перед нашими республіками. Ось що про це говорить «Малиновий Клин».
Давайте ми вам розтлумачимо, що означають два акти, ухвалені нещодавно Верховною Радою України.
Безсумнівно, всі здогадалися про визнання окупації незалежної Ічкерії Україною і про акт визнання прав окупованих народів РФ на самовизначення, що вийшов за кілька днів до цього.
Обидва акти викликали чимало толків навіть у колах самостійників із різних регіонів РФ. Особливо багато розмов і вагань було навколо визнання незалежності Ічкерії, геноциду її населення Росією та факту окупації Ічкерії Російською Федерацією.
У суспільному дискурсі регіоналістів виникли сумніви: що означає визнання лише однієї Ічкерії? Чи знак це до того, що міжнародне визнання світить зараз лише одній державі і варто розслабитися, чи це, навпаки, сигнал до дії, щоб підтвердити за собою таке ж право бути визнаними? Який статус інших територій і народів РФ, які вже починають рух до самовизначення та відриву від московської платформи?
Давайте розкладемо деякі речі по поличках. Після 1991 року протягом 90-х і початку нульових ціла низка регіонів Російської Федерації почала рух у напрямку створення чи відродження своєї державності.
До відродження своєї державності впритул підійшов Татарстан. Фактично Мінтімер Шаймієв, президент Татарстану у 1991-2010 роках, спочатку виступав із позицій незалежності від Москви. Усім відомий і приклад Уральської Народної Республіки, яка встигла набути навіть свою валюту. Свого часу з позицій як мінімум посиленої автономії та відродження кубанської культури виступав наприкінці 90-х – на початку нульових і Олександр Ткачов, який досить швидко опустився до рівня покруча сатрапа, гауляйтера та місцевого магната в найгірших традиціях московського панства. Словом, рухів було чимало й іноді – в районах побільше і багатолюдніше за Ічкерію. Ми не беремо в цьому випадку рухів за незалежність, що вирували сто років тому, як, наприклад, КуНР, ми говоримо про відносно недавні часи.
І ось у цій відносно нещодавній ретроспективі ясно видно, що з усіх цих рухів та утворень лише Ічкерія виявляється формацією, яка у певний момент, а саме після Хасавюртських угод 1996 року на деякий час практично офіційно існувала як держава окремо від РФ. І головне: протягом 15 років Ічкерія проливала свою кров, знищувала й кошмарила окупантів, і навіть після того, як війна набула вже зовсім нищівного характеру, чеченці не здавалися, дуже довго створюючи проблеми для російської влади та нагадуючи про себе.
По суті, опір було зведено нанівець не за рахунок військових перемог РФ, а за рахунок зради, здійсненої Кадировими.
І ці два чинники дають Ічкерії своє повне право на визнання. У нещодавній історичній ретроспективі вона довела і сплатила кров’ю свою майбутню незалежність. Багато учасників тих подій живі, багато хто – бере участь у війні в Україні проти тих самих ворогів, що й у 90-х і нульових.
Але, на жаль, зараз серед нас не живуть ті, хто пам’ятав би Миколу Рябовола, Луку Бича, Хаджі-Берзека Керантуха й інших героїв, які в різні часи виборювали свободу кубанців, черкесів та інших народів Кубані. Аналогічна ситуація зі свідками незалежних рухів по інших регіонах РФ. Ічкерія вже довела свою волю до свободи. Усім нам ще доведеться її довести, і ми ще на початку шляху.
Тепер впритул підійдемо до питання самовизначення народів Росії. Цей документ було ухвалено за кілька днів до визнання Ічкерії. Що ж, право народів РФ тепер отримує офіційне визнання й офіційну підтримку. Це дуже гарний символічний крок. Однак цей символічний крок, безумовно, заслуговує на подяку й найвищу оцінку, не звільнить ні Ічкерію, ні Кубань, ні інші регіони РФ. Це під силу зробити лише тим народам, які населяють ці регіони, включаючи діаспори за кордоном.
Одного разу, коли у Латвійському Сеймі депутат Яніс Домбрава висловився на захист прав на самовизначення народів Якутії та Чечні, ми звернулися до нього з проханням оголосити щось по Кубані й отримали чітку відповідь: «Латвія знає, що означає перебувати під російсько-радянською окупацією.
Імпульс незалежності повинен виходити зсередини, а не ззовні. Коли воля нації досить сильна, щоб народ створив чи відродив свою державу, інші нації побачать це та нададуть необхідну підтримку».
До сказаного ні додати, ні відняти.
А тому визнання як суверенітету Ічкерії, і права народів РФ на самовизначення – символічний, хай і дуже важливий крок, але не панацея. Ніхто не зробить цього за нас.
Символічні акти мають підтвердити перемоги ЗСУ на полях битв, але й дії самих народів РФ задля досягнення незалежності.
Саме тому обидва акти – це сигнал, щоб подвоїти, потроїти й удесятерити зусилля для відриву від московської імперії та досягнення незалежності.
Для Кубані насамперед.
Напишіть відгук