Що доброго у падінні тюрми народів?

Чи варто прагнути розвалу Росії? Що буде згодом? А раптом знову, замість шляху Естонії з Литвою, підемо маршрутом російського розбещеного свавілля? Чи не повторяться «прокляті 90-ті», коли влада швидко зрослася з криміналом, чиновники і силовики хутенько почали зводити власні маленькі імперії, економіка закашляла і зачхала, а її лікування призвело до появи олігархії, соціальної обділеності. І вся екзотична для росіян демократія перетворилася на огидний кривавий кошмар. Заціпеніння російського суспільства від страху і розгубленості стало минати лише з появою ознак повернення до звичного укладу: прийшов Господар і став наводити порядок: мочити в сортирі, вказувати на ворогів, призначати «справжніх патріотів», рівномірніше ділити прибутки і стежити, щоб у стада годівниця була повна.

Давно вже не намагаюся будь-кого в чомусь переконувати. Розумний і сам дійде відповідних висновків, оцінивши статус кво, а дурню нічого довести неможливо. Хіба що поставити співрозмовнику деякі запитання, підштовхнувши його до аналізу. Хоча і тут усе проблематично, знову можна зіткнутися з ефектом Даннінга-Крюгера, і висновки дурня будуть протилежними логіці та здоровому глузду.

Якщо людина вибрала сите життя з усталеним розміреним ходом нехай навіть в умовах замизканого гуртожитку з мінімумом зручностей і огидним побутом, то їй нелегко навіть гіпотетично піти на ризик соціально-економічного експерименту. У китайців, очевидно, є своє розуміння ситуації, вони кажуть: «Будь ти проклятий, і щоб тобі довелося жити в епоху змін!» Чи варто прагнути окремої упорядкованої квартири з кахлем і посудомийною машиною, якщо можна в разі неуспіху втратити і кімнату в комуналці? Багатьом нерозв’язна дилема.

Це ми обговорюємо важкість ухвалення рішення. А є ще й інший бік питання: то що ж реально отримує людина від рішучого ризикованого кроку? У нашому випадку – від руйнування Росії, тюрми народів? Що позитивного може принести їй славетна свобода? Один український друг пояснював мені свій погляд на проблему так. Люди, казав він, поділяються на козаків і бидло. Козак сам будує свою долю, сам шукає шляхи, сам несе відповідальність за свої помилки, сам ризикує, усвідомлюючи ризики, і готовий приймати тяжкість поразок і втрат. А бидло… Ось прийшов хтось, перший-ліпший, ударив його по плечах палицею, а він лише струснувся, озирнувся і каже: ось мій начальник, його я слухатиму, він мною командуватиме. Нехай усе вирішує, я підкорятимуся і служитиму, а він годуватиме і захищатиме мене. Буде моїм Батьком і Вождем!

Тепер конкретно, що отримує людина від свободи. Свободи, у розумінні можливості приймати рішення без огляду на палицю. За словами Карла Маркса (вибачте за цитування одіозного на даний момент філософа): «Вільний розвиток кожного є умова вільного розвитку всіх!» Розвиток тут включає не тільки розквіт суспільства і суспільних відносин, а й розвиток продуктивних сил, економіки, промислової індустрії тощо. Хтось може заперечити авторові, що й у сталінських шарашках науковці-зеки робили відкриття, винаходили конструктивні новинки, рухали науку. Все так, але в умовах свободи ці науковці зробили би набагато більше і краще. Політ наукової думки та мрії художника набагато продуктивніші в умовах відсутності страху за висловлену незвичну ідею. Адже закономірно, що зростання матеріального достатку є результатом зростання саме ідей, відкриттів, розвитку технологій тощо. А відкриття і винаходи, що все ж таки іноді трапляються в тоталітарних суспільствах, як правило, не знаходять застосування в умовах жорсткого переважного контролю державної машини та затискання громадянських свобод. Вони потихеньку гинуть у вирі байдужості та бюрократії, а їхні автори спиваються чи рано помирають від хвороб, спричинених розчаруванням і депресією. Як наслідок, бути по-справжньому індустріально розвиненими та багатими тоталітарним соціоконструктам ніколи не вдавалося.

Підтвердженням тому може бути феномен соціальної бінарності у ХХ столітті: порівняння двох корейських держав, двох Німеччин, або фінно-угорських народів СРСР і Фінляндії однозначно підтверджує висновок про перевагу вільного розвитку. Можна згадати також і стрімкий «негативний прогрес» Венесуели, пов’язаний безпосередньо з жорстким політичним курсом президента Уго Чавеса, або «вдалий» соціальний експеримент Куби, який штовхає частину населення «острова Свободи» на смертельно небезпечні подорожі на автомобільних камерах через Флоридську протоку до берегів США. Прикладів скільки завгодно – закручування гайок, обмеження свобод неминуче веде до застою в суспільстві, загнивання, а далі або розпад, або встановлення найжорстокішої диктатури, що «рятує» соціум, який розвалюється, від хаосу чи революції. Затикання ротів, нормування споживання, держнагляд за всіма проявами людської особистості – від зачісок і фасону одягу до ідеології та релігії. Сіре, мізерне життя.

Наша країна вже давно йде шляхом тоталітаризму, і ми, на жаль, перебуваємо на етапі переходу від помірно спокійного існування під крилом диктатури до соціальних та економічних потрясінь. Національні республіки та промислові околиці починає потроху лихоманити, щодня проявляються свідчення того, що багато їхніх жителів відчувають на власній шкурі залізні обійми несвободи та різними способами заявляють про свою незгоду з таким життям. Може, цих проявів поки що не дуже багато, але вони мають явну тенденцію до зростання, цього вже ніяк не приховати. Насувається небезпечна «епоха змін».

Ось, власне, головна небезпека життя «бидла» – година Х, коли потрібно робити вибір. Інакше тебе змусять платити за помилки вождя власною шкурою, а варіантів уникнути цього не бде! Ти будеш або вмирати в окопах, або котитися під гору економічних негараздів, побутової невлаштованості та бідності, намагаючись виправдати все, що відбувається, чим завгодно – підлими ворогами навколо, злими боярами при доброму царі, проклятими олігархами, нацистами, лібералами й іноагентами, та тільки не власним вибором – бути бидлом.

Усвідомлена необхідність змін – запорука успіху реформ країни, а «коротка» революція краще, ніж розтягнута у часі. Найгірший результат – період лихоліття, коли все старе розвалилося, а нове все ніяк не народиться. Наше спільне завдання вже зараз визначитися та починати діяти, змусити уряд зійти зі стежки війни та розпочати реальні реформи. Так, протестувати і вимагати в нинішній Росії непросто, часто навіть небезпечно, але можна хоча б не погоджуватися з тим, що відбувається, і шукати можливості протистояти. А бидлом ти станеш тоді, коли скажеш, що тебе все влаштовує, що ти згоден так жити. Ось тоді справді – все! Тоді тобі свобода вже не потрібна, вона не становить для тебе цінності. А шкода, дуже шкода! Ти втрачаєш ще один прекрасний привілей вибору – можливість виростити своїх дітей вільними громадянами вільної країни, де ніхто не посміє бити їх палицею по спині і вказувати, якою дорогою йти і якою мовою розмовляти!