Що далі: погляд на повоєнний устрій території нинішньої Росії

Що далі: погляд на повоєнний устрій території нинішньої Росії

Очевидно, що після завершення війни світ не зможе знову стати таким, як був раніше. Про можливі сценарії розвитку ситуації у повоєнній Росії і можливі перспективи корінних народів «Вільному Ідель-Уралу» розповів Володимир Довданов, заступник Голови Конгресу ойрат-калмицького народу.

З 24 лютого після початку російського вторгнення в Україну ситуація на величезній території, що охоплює не лише країни колишнього СРСР, включаючи Закавказзя, Центральну Азію та Європу, стала за великим переліком аспектів кардинально змінюватись. Характер цих змін є глобальним і впливає на подальший розвиток практично всього людства.

Багато хто з тих, хто об’єктивно сприймає дійсність, уже не шукає відповіді на запитання: хто переможе? Зрозуміло, що, умовно: «західна» коаліція держав, що згуртувалася навколо України, сильніша за її агресивний східний сусід у всіх сенсах і відносинах. Хоча водночас викликає певні сумніви та настороженість «атомна» риторика та загрози Путіна, інших російських офіційних осіб та пропагандистів. Але вона береться на Заході до уваги й веде до певних обумовлених рішень та дій. Поряд із цим сьогодні, як і раніше, актуальні відповіді на запитання, пов’язані з ходом і результатом російсько-української війни: скільки триватиме війна, якими будуть конкретні контури та параметри перемоги «західної» коаліції та поразки Росії, якою буде допомога Україні тощо.

Проте непомітно, але неминуче і цілком виправдано у наступні місяці першому плані має висунутися пошук відповіді питання по післявоєнному устрою т.зв. Євразійського простору, займаного зараз державою Росія та її вимушеними «союзниками» і сателітами. Важливо не просто передбачити, але спрямовано та максимально ефективно вплинути на розвиток подій у зазначеному макрорегіоні після перемоги України та її союзників у цій війні з Росією. Розгляд майбутнього, прилеглих до Росії країн, заслуговує на окремий аналіз.

Розглянемо можливі сценарії розвитку ситуації у Росії після війни та поразки Росії у ній.

Задовго до початку війни і навіть до подій 2014 р. деякі фахівці та активісти, розглядаючи різні варіанти подій, які могли б призвести до падіння путінського режиму, стверджували, що це може статися внаслідок однієї з наступних подій та процесів або в їхньому поєднанні:

– глобальні природні катаклізми, включаючи прискорені зміни клімату, та викликані ними масштабні соціальні лиха, на кшталт масового голоду, епідемій, міграцій тощо;

– будь-які масштабні міжнародні конфронтації, а саме: війни з сусідами та іншими державами та їх союзами, які можуть призвести до перенапруги соціально-економічних механізмів, порушення та руйнування нормального функціонування всіх державних систем та самої держави;

– смерть вождя та гіпотетична нездатність його оточення домовитися між собою про збереження статус-кво, які можуть спричинити ширші та масові зіткнення;

– малоймовірний масовий виступ проти влади груп і верств російського населення, що є переважною етнічною більшістю у Росії.

При цьому неминуча в умовах путінської політики та постійна деградація державних систем при зіткненні з будь-якими вищезгаданими подіями буде послаблюючим та небезпечним фактором, руйнівним для держави.

Згодом частина експертів і представників анти-путінської опозиції, дуже мала, стала розглядати необхідність як падіння нинішнього режиму, а й можливість, більше, неминучість дезінтеграції Росії чи ліквідації Російської Федерації у вигляді конфігурації, що склалася після 1991 року.

Війна, розв’язана путінським режимом в Україні, та викликані нею процеси, рішення та дії, стали тими, зазначеними вище факторами, або дієвими умовами падіння путінського режиму, початку розпаду та повного краху нинішньої Російської держави.

Внаслідок розпаду нинішньої Росії та дій різних акторів можна допустити реалізацію наступних сценаріїв:

1. Поява кількох держав, які об’єднуватимуть по кілька територій нинішніх російських регіонів, подібно до поділу територій колишніх британських колоній.

2. Поява багатьох великих і малих держав, які будуть створені за етнічною та географічною ознакою, подібно до розпаду соціалістичної Югославії.

3. Поява кількох держав, поза якими буде відсутність повноцінної державності, анархія та безперервні конфлікти на значній території колишньої Росії.

4. Менш імовірна переустанова, створення нової російської держави в межах нинішньої Росії.

5. Окупація (введення військ) іноземних держав для зменшення наслідків гуманітарної катастрофи значної частини території Росії.

Процеси і події, що відбуваються, і передбачувані підсумки війни створили можливості для російської опозиції проводити роботу зі зміни режиму в Росії. Але при цьому важливо враховувати такі значення:

– «анти-путінська» опозиція дуже неоднорідна та організаційно розколота;

– різні частини «анти-путінської» опозиції не відчувають взаємної довіри, не розглядають інших як рівноправного партнера або їхні бажання засновані на різних цінностях, переслідують різні, нерідко прямо протилежні цілі;

– окремі частини «анти-путінської» опозиції не просто тимчасові попутники, вони займають один щодо одного мало компромісні, несумісні, ворожі позиції;

– у разі зникнення спільного ворога в особі «колективного путіна» – частина «анти-путінської» опозиції може перейти до взаємно ворожої активності.

Умовно «анти-путінську» опозицію можна поділити на три основні групи.

Перші – прихильники косметичного ремонту імперської конструкції держави. Такі припускають лише змінити старі особи чинної влади на нові. Вони, судячи з їхніх висловлювань і поведінки, навіть розглядають інші шляхи розвитку Росії, вважаючи, що колишній формат держави цілком прийнятний, треба лише змінити владу – і тоді все зміниться і буде досягнуто потрібного результату. Це може супроводжуватися поверненням більшості демократичних прав і свобод, лібералізацією у сфері економіки та бізнесу, розширенням повноважень та прав регіонів і неросійських народів. Це переважно ті росіяни, які, власне, не перестають бути квазі-імперцями, тобто прихильниками централізованої держави, переваги та освяченого державою домінування російської культури й мови, загального уніфікованого підходу для влаштування всіх без винятку громадян, народів, культур і територій. Припускаємо, деякі з них можуть навіть погодитися з необхідністю незначного перерозподілу повноважень між федеральним центром і регіонами на користь останніх, але з численними застереженнями та обмеженнями права на самовизначення корінних народів Росії. Зрозуміло, прибічники такого варіанту фактично залишають практично пережитки колоніальних відносин і нерівноправність народів, від чого захід відмовився ще ХХ столітті.

Другі – це представники так званого «справжнього» федералізму, які пропонують урізання повноважень федерального центру на користь регіонів, розширення прав і свобод громадян та народів. Проти цього безсумнівно виступатиме більшість 80%-ої етнічної більшості майбутньої федерації. Одним із яскравих представників цього напряму є башкирський опозиційний політик Айрат Дільмухаметов, якого путінська влада оголосила екстремістом і сепаратистом, посадивши на 9 років вже втретє з політичних підстав. Є ще Михайло Ходорковський, Григорій Явлінський та члени його демократичної партії «Яблуко», Володимир Рижков, Микола Сванідзе та багато інших. Ці представники «справжнього» федералізму пропонують більш вимогливий підхід до федерального центру, передаючи повноваження та преференції на користь регіонів, але, по суті, залишають де-факто системотворчі принципи сильно централізованої держави, що зберігає окремі ознаки імперії. У силу російської демографічної більшості, яка у значній, якщо не в переважній своїй частині, заражена расизмом, шовінізмом, ксенофобією, імперським чванством, централізована держава може бути легко відтворена і відродитися з появою лідерів, подібних до диктатора Путіна. На початку 1990-х років були підписані договори між національними Республіками та російською владою, але ми бачили, з якою легкістю згодом вони були порушені федеральним центром. А Ічкерію, яка побажала незалежності, Росія за наказом Єльцина і підтримкою більшості російського населення просто закидала бомбами і ракетами, вбивши сотні тисяч мирного населення, знищивши десятки міст, аулів і селищ, насадивши там репресивну владу, що застосовує по відношенню до своїх співгромадян акти насильства та смерті.

Прибічники третього шляху виступають за справжню свободу для корінних народів Росії або повну деколонізацію – самовизначення та здобуття незалежності для деяких неросійських народів (регіонів та макрорегіонів), що передбачає кардинальне переформатування або повний територіальний розпад російської держави, яка ніколи не було справжньою федерацією та зберігала в собі до останнього архаїчні риси імперії зразка ХХ ст. Прибічники першої та другої груп жодного разу не розглядали варіант надання корінним народам Росії права на реальне самовизначення, самостійності та незалежності, хоча у XXI столітті це є самостійним вибором народів і цілком реальним та затребуваним сценарієм. Третій варіант поки що має нечисленних послідовників. Їхня вимога повної деколонізації, розпаду Росії і набуття народами самостійності в різних формах, включаючи незалежність, все ще лякає людей можливими переслідуваннями з боку російської влади та невизначеністю від їх незнання, відштовхує представників російського народу, викликає невпевненість можливим відривом від чогось звично сильного і більшого. Це найкращий шлях для тих народів і регіонів, які готові взяти на себе цю важку відповідальність після страждань за століття перебування у складі Російської імперії.

Кожен корінний народ, який проживає на своїх споконвічних територіях, але у складі Росії, постійно щось втрачав і продовжує втрачати – чисельність, території, що належать йому, національні мови та культуру, контроль за землями, надрами, природними ресурсами, права, безпеку, самостійність, свої еліти та ін. Близько 20 народів СРСР, що розпався, до і під час Другої Світової війни були піддані депортаціям і геноциду. Деякі народи у складі Росії або катастрофічно зменшилися в чисельності, або зникли повністю.

Розглядаючи ідею незалежності корінних народів Росії, хотілось би, щоб уряди країн Європи, США та інших держав західного світу зрозуміли, що нові незалежні держави на території Росії, зацікавлені у глобальній співпраці та отриманні доступу до цивілізаційного досвіду Заходу, можуть створити інвесторам нові можливості вкладати кошти на вигідних умовах, минаючи московських посередників.

У нинішній Росії кошти, отримані від видобутку та продажу природних ресурсів у регіонах, розкрадаються, несправедливо перерозподіляються, виводяться за кордон, поповнюють мілітаризований бюджет, у якому витрати на освіту та медицину постійно урізуються, а бюджетні кошти витрачаються не ефективно, прямують на посилення поліцейського свавілля у країні, що дозволило Путіну побудувати наскрізь корумповану злочинну терористичну державу, яка загрожує всьому людству.

Війна проти незалежної України, розпочата Росією, яка так і не відмовилася від своїх імперських амбіцій, є злочинною, вона чинить замах на весь світовий порядок і ламає всю усталену систему міжнародної безпеки. Мабуть, настав час переглянути багато міжнародних правил і принципів, домовленостей, привести їх у відповідність до вимог нової реальності, щоб виключити подібні рецидиви і ширше вживати заходів, що забезпечують безпеку для всіх народів та етносів. Повне видалення Росії зі списку суб’єктів міжнародних відносин безсумнівно зміцнить міжнародну безпеку та співпрацю.

Корреспондент

Напишіть відгук