«Розпалити почуття ностальгії за втраченою імперією легко, але заклики до її відновлення практично не реалізовуються»

Єгор Гайдар, російський реформатор-економіст – постать доволі суперечлива. Звісно, оскільки Гайдар виріс в імперії й ототожнював себе з росіянами, які були «трішечки рівнішими» за інших, то на кут його сприйняття ситуації це не могло не накластися. Проте слід віддати Гайдару належне: він устиг висловити багато крамольних і цікавих думок, доки це було можливо. Наведемо уривок із його книги «Загибель імперії», написаної у 2006 році.

Проблема країни, що зіткнулася з постімперським синдромом, у тому, що розпалити почуття ностальгії за втраченою імперією легко. Заклики до її відновлення практично не реалізовуються.

Сказати: «Відновлення імперії – благо для народу» не важко. Це гасло приречене на популярність. Але реальність у тому, що відродити імперію неможливо.

Унікальний випадок – відновлення в інших, комуністичних, майже невпізнанних формах Російської імперії у 1917–1921 рр. Це виняток, тут уся справа – саме в інших формах, які й саме слово «відновлення» суворого дослідника змусять взяти в лапки. […] У переважній більшості випадків реставрація імперій через обставини, зумовлені довгостроковими тенденціями соціально-економічного розвитку, неможлива.

Радянський Союз був територіально інтегрованою імперією, однією зі світових наддержав. За кілька років до його розпаду у можливість того, що сталося у 1988–1991 рр., майже ніхто не міг повірити. […]

Медицині відомий феномен: якщо людині ампутувати ногу, відчуття, що вона болить, не минає. Те саме стосується постімперської свідомості.

Втрата СРСР – реальність. Реальність і соціальний біль, породжений проблемами розділених сім’єю, поневіряннями співвітчизників за кордоном, ностальгічними спогадами про колишню велич, звичну географію рідної країни, що зменшилася, втратила звичні обриси. Експлуатувати цей біль у політиці неважко.

Вимов кілька фраз, суть яких у тому, що «нам завдали удару ножем у спину», «у всьому винні інородці, які розкрали наше багатство», «тепер ми відберемо у них власність і заживемо добре», – і справу зроблено. Ці фрази не треба вигадувати самому, достатньо прочитати підручник, присвячений нацистській пропаганді. Успіх забезпечено. Це політична ядерна зброя. Її рідко застосовують. Кінець тих, хто її використовує, зазвичай трагічний. Такі лідери приводять свої країни до катастрофи.

На жаль, у Росії останні роки скринька Пандори виявилася відчиненою. Звернення до постімперської ностальгії, націоналізму, ксенофобії, звичного антиамериканізму і навіть до не зовсім звичного антиєвропеїзму увійшли в моду, а там, гляди, увійдуть і в норму. Важливо зрозуміти, наскільки це є небезпечним для країни та світу.