Росія прагне повернути собі статус імперії, але ця війна може дати шанс для звільнення мусульманських народів від кайданів

Імперські амбіції ще нікого не довели до добра, як ми можемо бачити на прикладі РФ. Проте, розв’язавши агресивну війну в Україні, нинішня Російська імперія може якраз прискорити свій розпад. Про це розповідає інформаційно-аналітична сторінка регіону Ідель-Урал «Алтин Міраҫ/ Золота Спадщина».

У 90-ті роки ХХ століття, коли центральна влада в Росії була слабка, вона задля збереження держави йшла на будь-які поступки населенню та національним лідерам «республік» та «автономій», щедро «обдаровуючи» їх уявним «суверенітетом» задля збереження своєї влади над ними. Тим більше, що напередодні СРСР розпався на 15 незалежних держав. Причому формально, щоб зберегти хоч якийсь вплив над іншими державами, що відокремилися від СРСР, був придуманий так званий СНД — союз незалежних держав.

На цій хвилі розвалу радянської імперії і народи Росії — тієї частини, яка під час Радянського Союзу називалася РРФСР — теж побажали незалежності. І для того, щоб якось зберегти від повного розвалу й РРФСР (яка після 1991 р. іменувалася вже просто Російська Федерація і стала окремою незалежною державою), Москва давала всім «автономіям» та «республікам» у Росії «стільки суверенітету, скільки зможуть забрати».

Це, звісно ж, було обманом, і суть його полягала в тому, що хоч би скільки «суверенітету» та «автономії» було, всі вони не мали окремої державності, а були частиною однієї держави — Росії. І позбавлення всіх цих «автономій», «особливих положень» було питанням часу й залежало лише від сили та можливості центру.

На той момент було легко обдурити і населення, і активістів, і лідерів національних рухів, які прагнуть незалежності та відділення, пообіцявши різного роду пільги, «автономії», статуси «президентів республік», і дозволяючи створювати місцеві Конституції, законодавчі органи, суди і утримати їх тим самим від вимоги повної незалежності, відокремлення та створення окремої незалежної держави. Адже інакше від Росії відкололися б усі мусульманські регіони — Татарстан, Башкортостан, Чечня, Дагестан, Інгушетія, Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Адигея, за ними потягнулися б усі ті мусульманські народи, чиї території опинилися в так званих «російських» областях, точніше, штучно заселених російським населенням після окупації — Челябінській, Свердловській, Оренбурзькій, Саратовській, Краснодарському краї тощо.

Потім, у міру того, як Москва міцніла, центральна влада ставала сильною, потихеньку розставляючи на ключові місця в «автономіях» лояльних людей або підкуповуючи їх різного роду пільгами, підгодовуючи можливістю «пиляти» бюджет на місцях, по-різному шантажуючи їх, зробивши тим самим залежними від себе, Москва стала потихеньку відбирати у них усі ці «автономії», змушуючи тих продати ці «незалежності» в обмін на свої крісла, посади, можливості бути біля годівниці місцевих бюджетів та грабувати свої народи.

Все сказане вище стосується і Башкортостану, і Татарстану.

Важливо, що у 90-х років у всіх мусульман була реальна можливість вийти з-під колонізації Москви, повністю відокремившись від Росії. Але час було втрачено, і в міру спаду національних почуттів, внаслідок розчарування населення в національних рухах, у міру зростання масованої проросійської пропаганди у ЗМІ та нейтралізації і ліквідації всіх незалежних політиків та журналістів Москва почала позбавляти Башкортостан і Татарстан усіх вищезгаданих пільг, статусів, «автономій» та «суверенітетів». Було ліквідовано національні банки, пошту, повністю нівелювали закони національних «республік», привівши їх у повну відповідність із законами РФ, потім уже Москва стала вирішувати, яку частину бюджету ці «республіки» залишить у себе, а яку віддадуть Москві.

Потім політика ставала все більш імперською: пішла ліквідація хай навіть декоративних, видимих ​​ознак уявного суверенітету: намісники в так званих «республіках» були позбавлені статусу «президента», останнім з яких цей статус позбавляється голова Татарстану. Їх почали називати «глава республіки». Почало розглядатися питання перейменування «республік» у губернії, як це було за часів Російської імперії, коли на завойованих територіях правил військовий режим на чолі з генерал-губернатором.

Уже давно на місцях паралельно з головами областей, країв, автономій діють повноважні представники (повпреди) президента РФ. Якщо раніше главами «республік» «обиралися» (а точніше, призначалися) представники титульної нації цих «республік», то тепер Москва не соромиться призначати на ці посади і росіян. Тепер уже й мова національних республік поступово перестала бути «державною». Її вивчення у загальноосвітніх школах стало не обов’язковим і не більше 2-х годин на тиждень. Таким чином, відбувається поступове «закручування гайок», зміцнюється вертикаль влади.

Останнім часом цей обман з уявним суверенітетом стає все більш явним і очевидним, і дехто з активної інтелігенції відкрито заявляли про це. Так, наприклад, засновник татарської партії національної незалежності «Іттіфак» Фаузія Байрамова розкритикувала твердження про те, що начебто татари мають свою державу.

«Це не держава, а колоніальна адміністрація», — заявила вона у 2019 році на акції пам’яті.

Вона вважає, що цей «суверенітет» був самообманом, і зажадала деколонізації Татарстану. На жаль, прозріння татарської національної інтелігенції настало надто пізно.

Сьогодні рівень колоніального тиску на мусульман регіону досяг піку за останні 30 років. Москва проводить цілеспрямовану політику з переписування історії, підносячи свою окупацію в доброму світлі, замовчуючи або приховуючи насильницький характер християнізації, а часом сам факт колонізації, стираючи всі історичні сліди. Історичні матеріали, що розкривають справжню історію про це, визнаються судами як «екстремістські» і забороняються. Підтвердженням цього є заборона книги Вахіта Імамова «Захована історія татар». Взяття Казані подається як «захист і оборона», день падіння Казані називається «днем об’єднання народів», а Івану Грозному нібито варто дякувати за труди та просвітництво, які він приніс Казанському ханству й іншим землям майбутньої Російської Імперії. Такою, наприклад, є вже думка парафіян церков Казані.

У Башкортостані у жовтні 2021 р. раптово було скасовано та заборонено до показу виставу «Оповідь про Кісябике». Ця вистава оповідає про реальну історію башкирської мусульманки Кісябіке Байрасової, яка була насильно хрещена і віддана в кріпацтво в Єкатеринбург. Тричі вона тікала назад до Башкирії й поверталася до Ісламу, але її розшукували та повертали назад. Зрештою, російський генерал Саймонов наказав стратити 60-річну жінку через спалення, з формулюванням, зазначеним у вироку від 8 лютого 1739 року, що вона, «залишивши Закон Християнський, обасурманилася». Страта відбулася на центральній площі Єкатеринбурга. Таким чином, стирається історія насильницької християнізації башкир під російською окупацією.

Вже давно і під будь-яким приводом ліквідуються мусульманські організації і навіть парафії мечетей, що належать офіційному духовенству, не кажучи вже про тотальні репресії проти ісламських організацій, які не належать до офіційного духовенства. Тобто якщо раніше просувався так званий. «традиційний іслам» на противагу так званому «радикальному», то тепер, після практично повної фізичної ліквідації або арешту так званих «радикалів», черга дійшла і до так званих «помірних», або «традиційних». Приклад тому — арешт у сфабрикованих кримінальних справах книговидавця Ежаєва та російського мусульманина Артура Русяєва. Останньому підкинули наркотики. У в’язниці він помер від «серцевого нападу», як стверджують співробітники ФСВП.

Підсумовуючи все наведене вище, необхідно підкреслити, що вектор політики щодо мусульманських народів змінився. Раніше політика ця полягала у розподілі мусульман на «традиційних» і «радикалів», ліквідуючи чи саджаючи до в’язниць останніх, і тоді владі необхідна була опора на офіційне духовенство, аби воно виправдовувало ці репресії та заспокоювало мусульманське населення.

Тепер же, коли все поле зачищене від «радикалів», а мусульмани сильно налякані, силовики вже можуть діяти більш нахрапливо й нахабно, не приховуючи особливо свого ставлення до Ісламу та мусульманських народів. Влада не зупиняться доти, доки в них не залишиться нічого мусульманського, до повної асиміляції.

Черга дійшла вже і до татарської та башкирської мов, не кажучи вже про культуру, цінності та релігію цих народів. Ставники влади з контролю за вірниками в особі імамів, викладачів релігійних вишів та науковців при цьому не залишаться осторонь — ті, хто співпрацює зі спецслужбами, будуть змушені ще більше вислужуватися, оскільки вони не можуть піти проти, бо у своїй діяльності спиралися на владу, а не на народ.

Ця ситуація є черговим історичним уроком для мусульман, які повинні зрозуміти, що щоразу, коли вони відвертаються від велінь своєї релігії, даючи слабину або знаходячи компроміс з окупантами, їх неодмінно спіткає приниження. Найважливіше сьогодні для народів регіону в умовах, коли поки що неможливо звільнитися від колонізатора, — це осмислення свого колоніального статусу, припинення будь-якої колаборації з окупантом та концентрація на поверненні та збереженні найважливішого – релігії та життя згідно з її нормами.

На щастя, останніми роками ми можемо спостерігати серед усіх окупованих Росією мусульманських народів тенденцію щодо відродження релігійної та політичної свідомості, і що більше намагається погасити цю хвилю російський колонізатор, то сильнішою вона стає.

Вторгнення Росії в Україну не залишило жодних сумнівів у тому, що Росія прагне повернути собі статус імперії. Але ця війна, ймовірно, дасть шанс для звільнення мусульманських народів від кайданів.