«Росія ніколи нам не була матір’ю, вона була і залишається мачухою»: чому корінні народи не згодні з тим, що в Кремлі однаково байдуже на всіх громадян РФ

Ціна людського життя в Російській імперії – хоч би як вона називалася – завжди була близькою до нуля. Тому іноземцям здавалося, що в Москві однаково не цінують що своїх, що чужих. Насправді це не зовсім так. Уявлення про своїх у Кремля доволі специфічне. Одного разу ми на своєму Телеграм-каналі поставили запитання: «Чи почуваєтесь ви своїм у Росії?» На нього було дуже багато відповідей, серед яких жодної ствердної. Наші підписники розповідали свої історії про те, яких дивних форм набувала «любов Батьківщини», якщо твоя зовнішність не відповідає встановленому зразку.

Ось як про це розповідає Телеграм-канал «Записки горця».

У Росії влада всім однаково погано ставилася завжди, говорили мені мої російські товариші. На це я завжди заперечував.

Так, Росія ніколи не була для людей, вся її історія – це історія нескінченних репресій, досягнень і перемог, яких вимагали жахливою ціною. Людей у ​​ній цінували приблизно як мурах. Але ієрархія народів там завжди була.

Росіяни не знають, що таке поголовне здирство поліції за расовою ознакою. Нас завжди зупиняли за расовими ознаками, щоби вимагати гроші. Ми могли прийти для оформлення документів у російському місті і нам могли сказати, що громадянам РФ цей документ робиться умовно протягом місяця, а вихідцям із СК – три. Могли пред’явити додаткові умови. Навіть могли прийом вихідців із СК проводити з мігрантами з інших країн, хоча на сусідніх дверях могло бути написано «для громадян РФ».

Нас завжди демонізували держЗМІ, внаслідок чого суспільство до нас ставилося з підозрою.

У суперечці між кавказцем і росіянином для держоргану росіянин апріорі мав рацію.

Історію Аслана Черкесова всі знають. У його демонізації брав участь сам Путін, щоб підіграти росіянам, які взагалі озлобитися повинні були на владу, яка довела їхнє життя до злиднів, а вони озлобилися на нас. І так, два десятки років йому дали показово.

А зараз я чую, що ми якось цю мачуху ще любити повинні. Ні, не повинні, ми не маємо стокгольмського синдрому.

Я не хочу сказати, що кавказці поголовно добрі, серед нас, як і серед інших, є і гниди, і добрі люди. Але цілі народи, навіть десятки народів, поголовно не можуть бути поганими. А сприймають нас саме так, спочатку держава, а тому й суспільство. Тому смішно вимагати від нас патріотизму до Росії. Мачуха вона для нас, причому дуже зла і підступна.