Реституція: що це та хто може постраждати

Термін реституція (перекладається як відплата) зустрічається у філософії Хоми Аквінського і визначається як «акт спрямованої справедливості».

У міжнародному праві «Реституція – форма матеріального відшкодування збитків у результаті неправомірного міжнародного акту шляхом відновлення стану, що існував до його вчинення. Може здійснюватись у різний спосіб».

Чи немає у Вас, шановний читачу, друзів або родичів, поінформованих про рухоме та нерухоме майно, відібране у їхніх предків під час Жовтневого перевороту в Російській імперії? Мені одна знайома, котра цікавиться історією своєї сім’ї, показувала старий цегляний будинок у центрі міста (неважливо якого, тому й не згадую), де жили її предки, і де була їхня крамничка, де торгували фарбувальними й аптечними припасами. Ще один мій інститутський товариш, ділячись подробицями свого родоводу, повідомив про дідуся з бабусею, які належали до впливової громади старовірів, працювали все життя в поті чола і були непитущими, що дозволило їм побудувати особняк на одній із головних вулиць губернського міста. На момент нашої розмови там була тролейбусна зупинка, якраз навпроти добротного особняка з червоної цеглини з п’ятьма вікнами на фасаді. З тролейбуса інститутський однокашник і показав мені вперше ці втрачені сім’єю володіння.

Можна поглянути на предмет нашої теми й із іншого боку. Багато є навколо об’єктів нерухомості, пов’язаних і сьогодні з іменами їхніх колишніх власників. Наприклад, будинок на вулиці Театральній у Казані, відомий старожилам як будинок Юшкова. Будинок Пушнова – теж у Казані, що на вулиці Правобулачній. У багатьох татарстанських містах і навіть у селах можна почути назви «магазин» («майстерня», «банк», «ательє») у будинку такого-то. Або магазин «монополька» – там, виявляється, колись був трактир із правом монопольної торгівлі спиртними напоями за ліцензією, що видається царським урядом. Або крамничка в «куркульському домі». Або кінотеатр у «колишній синагозі» (церкви, мечеті, кенасі).

Якщо ви живете в населеному пункті з дореволюційною історією, то, проявивши мінімальну цікавість, зможете дізнатися про такі об’єкти матеріальної власності. А за трохи більшого прояву фантазії можете уявити долю колишніх власників цього майна. Як правило, вона дуже сумна. Ось дві історії з особистого досвіду автора – вони були почуті від колег по роботі.

Директор вишу з польським корінням у родоводі розповідає про свого діда, селянина-середняка. У період колективізації він під розкуркулення не потрапив, але мав необережність висловитися про неправильність проведення самого «процесу вилучення чужої власності». Ні, не в принципі, а просто з приводу нераціональності знищення нерозкраденого барахла. Поки він висловлювався і сперечався, активісти-комсомольці навідалися до нього на подвір’я і протягом години винесли його речі з його ж будинку. Розкуркулили і його під гарячу руку, «щоб не дзявкав». Була вже середина осені, троє дітей, родичів чи то не було, чи то не захотів просити, але… Коротше кажучи, викопав у стрімкому березі річки велику печеру, вхід завісив ковдрами – так і зимував. Що далі і як – зараз не важливо. Тільки мій колега казав, що їхній будинок і зараз стоїть у селі, щось там громадське (пошта – не пошта, склад – не склад, не пам’ятаю). Сина цього бідолахи успішно перекували в комсомольці, під час ДСВ воював у Червоній Армії, втратив ногу, зараз ще живий і славить Сталіна. А мій колега терпить старого дурня з поваги, тільки іноді каже: «Та годі, тату, а як із твоїм батьком обійшлися?» Старий замовкає.

Друга історія трагікомічна, вона сталася з родичем одного українського друга. Його дядько, потомствений селянин із бичачим здоров’ям і кінською витривалістю, все життя жадібно працював і щедро скуповував землю на всі гроші, що відбиралися у власної родини. Ніколи ні на кого не сподівався, ні від кого нічого не чекав, знав: усе має створити сам. Визнавав таке ж право і за рештою, хочеш – роби! Типовий український куркуль, майже анекдотична постать («А там я ще огірочки посаджу!»). Забрали все, виселили. Вижив, до початку ВВВ зміг правдами і неправдами повернутися із заслання. Німців (точніше, румунів) зустрічав хлібом і сіллю та букетом квітів. Бігав піклуватися про повернення майна, показував межі ділянок, не претендуючи на чуже – до такого був з дитинства не привчений. Може, й досяг би свого, але ось лихо – підвела дружина. Виявилася єврейкою. Всі контакти з окупантами довелося згорнути і до повернення Рад ховатись у льоху в родичів і знайомих. Але межі відібраних земельних наділів і після війни родичам показував.

Доброму дідусеві Леніну, щоб його шайтан забрав, приписують фразу, сказану наприкінці життя, вже дуже хворим, але з працюючими мізками: «Безумовно, ми програли, ми не врахували емоції людей!»

Одна з таких незнищенних людських (і не лише) емоцій – почуття власності, закладене у високоорганізованих живих істот на генетичному рівні. Навіть собака, що закопав кістку про запас і залишив мітку на території, люто гавкатиме на свого побратима, хай і більшого, якщо той зазіхає на «майно» пса-господаря.

Ну, а тепер повернімось до реституції. У багатьох країнах колишнього СРСР (Литва, Латвія, Естонія) та радянського блоку (Чехія, Болгарія, Угорщина, Румунія) у 1990-і роки було прийнято закони про реституцію націоналізованого у 1940-і роки майна. Відповідно до них колишні власники або їхні спадкоємці отримали право претендувати на передачу їм державою у власність об’єктів нерухомості.

Ставлення до цих законів у суспільстві неоднозначне. Приклад – історія з латвійською співачкою Лаймою Вайкуле, виселеною рішенням суду із чесно придбаного ще в роки існування СРСР на гонорари від концертів особняка. Усі вільні гроші вона з чоловіком вкладала в ремонт, у валізах возила фурнітуру з гастролей за кордоном, робила будинок-іграшку, а потім довелося все віддати спадкоємцю колишніх господарів, який приїхав із однієї зі скандинавських країн. У Латвії, до відома, у денаціоналізованих житлових будинках проживало 220 тисяч осіб, які не лише втратили право на приватизацію своїх квартир, а й права на житло, потрапивши під примусове виселення без надання іншого житлового приміщення.

Картина в різних країнах відрізняється деталями: десь держава взяла на себе виплати як відшкодування, десь повернули в натурі ритуальні споруди релігійним організаціям, а в Росії, згідно з відомостями з Вікіпедії, взагалі вийшов пшик. В 1992 році Борис Єльцин звернувся до еміграції першої хвилі, але не прийняв жодної програми повернення її власності в Росії. Водночас частина конфіскованої дореволюційної нерухомості вціліла. З існуючих до 1917 року у Росії 80 тис. садиб, до середини 2010-х років уціліли у тому чи іншому вигляді (переважно як руїни) трохи більше 10-15 %. Спадкоємцям конфіскованої власності дали зрозуміти, що вони не мають не лише права на повернення відібраного у їхніх предків майна, а й навіть права на пріоритет при його викупі.

На дотриманні священного права власності ґрунтується вся людська цивілізація.

Воно визнається фундаментом будь-якого варіанту розвитку. Будь-яка релігія освячує й захищає його.

Перед очима постають кадри старої кінохроніки часів радянсько-афганської війни: місцевим селянам фахівці-шураві підключають артезіанську свердловину у посушливому районі. Афганці танцюють і буквально падають у ноги інженерам-гідрологам. Радість і вдячність абсолютно щирі. Але коли Совіти спробували експропріювати землі багатих селян і поділити між усіма порівну, то на це ніхто не погодився. Навіть навпаки, за роз’ясненням мулли взяли до рук зброю і пішли проти окупантів, що оскверняють віру й ображають мораль мусульманина. Нововведення було сприйнято приблизно як пропозицію усуспільнити дружин.

Заперечення права власності призводить до моральної та культурної деградації, розхитування основ держави… до занурення у морок! Усі соціальні експерименти на цьому напрямі зазнали нищівного фіаско. Навіть у найбільш вдалому варіанті «економічного комунізму» – ізраїльських кібуцах – жити та працювати охочих дедалі менше. Та що там говорити про закордони, наш із вами Радянський Союз тому є прикладом.

У зв’язку з викладеним цікаво було б дізнатися думку жителів республік майбутнього Ідель-Уралу щодо долі відібраного майна та права його власників на повернення/відшкодування/компенсацію безповоротно втраченого. Щоб визначитися, що ж, на їхню думку, буде справедливіше – повернути чи запропонувати «забути та пробачити»? Щоб не утвердилася, не дай Боже, модель «Прощаю всім, кому винен!»

Проблема не першорядної ваги, але обговорити її варто.