Рекордна кількість російських солдатів зникла в Україні: чому «русские своих не бросают» на практиці виглядає саме так

Рекордна кількість російських солдатів зникла в Україні: чому «русские своих не бросают» на практиці виглядає саме так

«Русские своих не бросают» — відомий зворот, який добре описує риторику, з якою офіційні посадовці РФ нападають на інші країни. Так, вторгнення в Україну пояснювалося захистом російськомовного населення, котре плавно переросло в пропаганді у просто «русскіх». (Чи просили ці «русскіє», щоб їх захищали, і чи вважають вони самі себе «своїми», яких не треба кидати, — окреме питання.) Але це «некидання своїх» у Росії вже давно виглядає дещо дивно. Щоб не сказати моторошно.

Згадаймо: в 2000 році трапилася трагедія із підводним човном «Курськ», яка потьмарила прихід Путіна до влади. Тоді іноземці пропонували свою допомогу, але Кремль так довго затягував погодження, що на кораблі загинули всі 23 матроси, які зуміли вижити після вибухів і чекали на порятунок.

Потім у 2004 році в ООН голосувалася резолюція про порушення прав людини в Туркменістані, зокрема й росіян, але РФ не те що не була ініціатором — вона утрималася від голосування. Чому? Бо Туркменістан продавав свій газ через російський газопровід, і це було дуже вигідно.

Далі. В 2000-их стрімко зростав добробут в країнах Балтії – і паралельно зростала войовничість риторики РФ. Зайшла мова про утиски російськомовних у цих країнах. Особливо показовим є те, що із найбагатшою із цих країн, Естонією, межує Псковська область (хто бував, той зрозуміє). Однак піднімати добробут власного населення до рівня балтів в РФ не поспішали, а гноблені російськомовні Балтії не поспішали до РФ.

У 2004 році в Україні до влади прийшов проєвропейський президент Ющенко. РФ зразу згадала про значний відсоток російськомовних в Україні і почала розкручувати тему із гнобленням російськомовних. У 2010 до влади прийшов проросійський президент Янукович, дозволив продовжити перебувати російському флоту в Криму — і тиск припинився.

В 2013 після Революції гідності влада в Україні змінилась на нелояльну до РФ, після чого почалося нагнітання інформаційного поля історіями про злих бандерівців, котрі будуть ледь не вбивати за російську мову. Наслідком подальшого вихору подій стало тимчасове відторгнення Кримського півострову, населення якого було приречено на дефіцит води і міжнародну ізоляцію через санкції (навіть державні російські компанії не відважувалися туди заходити), і створення двох бандитських квазіреспублік, які почали наводити кошмар не на Україну, а на населення, що опинилося під їхнім контролем. Також збройний конфлікт призвів до мільйонів біженців і тисяч загиблих серед місцевих. Населення на захоплених територіях бідніло.

В 2022 РФ почало повномасштабну війну, аргументуючи це тим, що більше не може мовчки спостерігати за тим, як російсьмовні гинуть під обстрілами, хоча навіть за даними квазіреспублік відбувалася деескалація завдяки дипломатії, що тривала з 2015-го року.

Однак коли цього стали вимагати політичні інтереси, то зразу ж були сфабриковані (дуже неякісно) приводи для початку війни. Війни, яка вже забрала десятки тисяч життів, а більше 6 мільйонів цивільних, переважно з російськомовних регіонів, були вимушені покинути Україну. Найбільшій руйнації також були піддані саме переважно російськомовні міста, такі як Маріуполь і Харків. При цьому російську мову можна почути по обидві сторони фронту, навіть у легендарному полку «Азов» більшість спілкується саме нею.

Мобілізовані ж в «Л/ДНР» солдати, за їхнім свідченням, в ЗС РФ вважаються другим сортом, їх використовують як прислугу.

Росії байдуже на чужих російськомовних, це лише інструмент, важіль впливу для дестабілізації ситуації в сусідів. Але своїх громадян РФ цінує не сильно більше.

Батькам загиблих моряків із крейсера «Москва» не виплатили компенсацій, бо їхні діти офіційно не загинули, а зникли безвісти. Схожа проблема й у сімей загиблих в сухопутній компанії в Україні. У Спілці комітетів солдатських матерів кажуть, що на «СВО» зникло дуже багато солдатів. Одна з учасниць комітету говорить, що цю ситуацію можна порівняти лише з початком Першої чеченської війни, коли після штурму Грозного у новорічну ніч із 1994 на 1995 рік на вулицях лежало 2,5 тисяч трупів. Уже майже літо, і тіла розкладаються, тому порахувати хоча б приблизну кількість загиблих в Україні складно. А офіційної інформації добитися майже неможливо.

Окрім цього, дії Росії створити вкрай негативний образ всьому російському в цілому світі, від чого потерпають як осілі вихідці, так і студенти за обміном. На тлі вбитих це дрібниці, побічний ефект, але й вони навряд чи пройнялися до Кремля вдячністю за таке ставлення до своїх.

Що ж, очевидно, що РФ байдуже на своїх громадян, байдуже на російськомовних і байдуже на «русскіх». Це все інструмент досягнення (або недосягнення) інтересів еліти, котра окупувала владу в країні.

Корреспондент

Напишіть відгук