Пушкін як інструмент запровадження ідеологічно правильної ієрархії у «дружбі народів»: усі народи рівні, але росіяни «трішки рівніші»

Пушкін як інструмент запровадження ідеологічно правильної ієрархії у «дружбі народів»: усі народи рівні, але росіяни «трішки рівніші»

За часів пізнього Просвітництва та романтизму вважалося, що всі великі державні народи з їхньою цивілізаторською місією – це носії великих культур, які творять об’єднавчий каркас для решти «малих» народів, начебто неспроможних до власного націєтворення. Наталя Старченко, доктор історичних наук, розповідає про те, як Пушкін із просто видатного поета перетворився на інструмент просування російської імперської ідеї.

Головна ідеологічна тріада Російської імперії «православие-самодержавие-народность», як і багато іншого, була імітацією. Врешті, вона представляла собою лише пародію на гасло французької революції «свобода, рівність, братство». Відтак головний жандарм Європи, окрім багнетів і гармат, не мав нічого напохваті, що можна було би протиставити європейській культурі з її Данте, Шекспіром і Шіллером. Товар, пропонований «німою й дикою» Росією, культурною пусткою, якою вона поставала на європейському тлі, був нерелевантним. Це, власне, розуміли і в самій Росії. Тому промова Федора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві перетворилася на своєрідну російську пропозицію на експорт, той голос, який мав би промовляти до інших народів поза часом. (Власне, за цим лекалом згодом на товар перетвориться і сам Достоєвський, один із виразників «загадкової російської душі». Водночас цей продукт був украй необхідний і самій Російській імперії.)

Деякі фрагменти промови Достоєвського резонують із сучасністю та дозволяють краще зрозуміти природу російського світосприйняття та російських цінностей (а чи їх відсутності). Адже, як для Достоєвського, важливо було не лише вловити сутність творчості Пушкіна, а й через нього витягти на світ Божий особливе призначення російського народу як месії: «В европейских литературах были громадной величины художественные гении – Шекспиры, Сервантесы, Шиллеры. Но укажите хоть на одного из этих великих гениев, который бы обладал такою способностью всемирной отзывчивости, как наш Пушкин. И эту-то способность, главнейшую способность нашей национальности, он именно разделяет с народом нашим, и тем, главнейше, он и народный поэт. […] Ибо что такое сила духа русской народности как не стремление ее в конечных целях своих ко всемирности и ко всечеловечности?».
Федору Достоєвському вдалося геніально вловити потребу часу, намацавши той ґрунт, що надовго забезпечить нове життя для «народного поета і пророка». Водночас він запропонував центральну ідею для єдиного культурного простору в імперії, що перетворювалася на російську національну державу.

З легкої руки Достоєвського та його наступників сторіччя з дня народження Пушкіна 1899 року стало умовною датою появи не просто геніального російського поета, а російського поета-пророка, виразника національного духу. Пушкін-пророк своєю творчістю, що містила «вселюдськість», претендував на світове значення, а водночас цим він виявився потрібним не лише імперії Романових, а й майбутній російській революції. Луначарський у 1922 році в своїй промові підкреслював важливість святкування річниць Пушкіна, цього російського «прабатька Адама», чию роль можна порівняти з Данте і Петраркою в Італії, а чи Шіллером і Гете в Німеччині. Пророцтво Достоєвського про велике призначення Росії справдилося; Пушкін своїм Словом утверджував/творив націю, її мову й служіння. А водночас творчість пророка містила «емоційно-ідейний зміст загальнолюдського значення».

Втім, до апофеозу втілення ідеї Пушкіна-пророка дійшло лише в 30-і (цілком можливо, не без впливу великого святкування ювілею Гете 1932-го). Століття з дня смерті Пушкіна готувалося кілька років із розмахом сталінського монументалізму. 10 лютого 1937 року до пам’ятника Пушкіну в Москві попрямувала 25-тисячна колона, що мало продемонструвати об’єднання радянських людей навколо особи поета. Урочисте засідання за участю Сталіна і членів Політбюро відбулось у Великому театрі з патетичними промовами та концертною частиною. Трансляцію цього дійства слухали по радіо мільйони. Окремо був організований вечір для всіх московських старшокласників у розкішному Колонному залі. Величезний розмах пушкінських заходів – лекцій, виставок, концертів, вистав, видання книжок – мав утвердити тісний зв’язок радянського народу з мертвим, а водночас вічно живим героєм, виразником російського народного духу, вчителем і наставником. Вияв любові до Пушкіна означав любов до героїчного минулого свого народу та гордість від успіхів соціалістичного будівництва й розвитку соціалістичної культури.

Канонізація Пушкіна як національного російського пророка, що, по суті, відбулася між 1899 і 1937 роками, йшла паралельно з поворотом більшовицької влади до російськоцентричного офіційного націоналізму. 1937 рік поставив крапку в хай і відносній, але рівності народів Радянського Союзу. Культ Пушкіна як російського поета всього радянського народу мав працювати на творення гомогенної культури на російському фундаменті.

Пушкінський ювілей суттєво позначився на шкільних програмах з мови й літератури, в яких від першого класу й до останнього чільне місце зайняв поет-пророк. «Великий російський народ» стає елементом сталінської пропаганди. Повертаються до життя старі герої – Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І, Олександр Суворов та інші постаті героїчного пантеону царської Росії утверджували тяглість радянських традицій. А відомий тост Сталіна 24 травня 1945 року офіційно проголошував трансформацію каркасу так званої «дружби народів» та запровадження ідеологічно правильної ієрархії: «Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза».

Корреспондент

Напишіть відгук