Прогрес — ворог диктатури, або Цей ваш інтернет нам таки нужон

Політолог Дженніфер Ганді підрахувала, що у 1970-х роках близько 75% режимів на планеті були персональними, військовими чи партійними диктатурами. Комусь із диктаторів вдалося піти тихо, без повстань і революцій — як Франсіско Франко в Іспанії, когось убивали бунтівники — як Рафаеля Трухільйо в Домінікані.

Але всі мали багато спільного: цензура, культ особи, репресії проти опозиції.

Саме на 1970-ті припала епоха науково-технічної революції у сфері телекомунікацій. Суспільно-політичне життя почало протікати в рази швидше, задіявши дедалі більші маси людей. Диктатури просто не встигали за прогресом і схлопувалися швидше, ніж могли б пристосуватися.

Окремими винятками стали ті країни, в які нові телекомунікаційні технології потрапили значно пізніше — у таких країнах диктатури вже встигли частково пристосуватися до них, беручи деякі з них на своє озброєння.

Як, наприклад, у випадку з радіо «Тисячі пагорбів» у Руанді або з телебаченням у РФ.

Проте нині навіть найпрогресивніші диктатури все одно повільніші, ніж швидкість розвитку телекомунікаційних технологій. Диктатури гальмує насамперед власна консервативність і бажання дедалі ретельніше контролювати.

Наприклад, збудувавши гігантську машину брехні за допомогою насамперед телебачення, сам Путін не вміє користуватися смартфоном. Не вміє того, що може навіть маленька дитина.

Деякі диктатури пішли далі, наприклад, китайська компартія вже зараз намагається організувати цифровий концтабір на всю країну. Однак, як і будь-яка диктатура, вона також своїм існуванням гальмує розвиток нових технологій у самому Китаї і не встигає за їхнім розвитком у вільному світі.

Тому, хоч би яке було майбутнє, ясно, що саме телекомунікації найбільш вагомо впливають на життєздатність диктатур і врешті-решт покінчать із ними. Хоча б на якийсь час. Поки що любителі диктату не винайдуть нових способів контролю над суспільством.