Про «поганих бурятів» і «хароших русскіх»: чому, намагаючись заховатися за корінними народами, Москва прискорює їхнє звільнення

Ми неодноразово розповідали, яку Кремлі намагаються просувати міф про те, що не росіяни, а представники корінних народів – умовні буряти – несуть відповідальність за звірства війни в Україні. Не таємниця, що Кремль має багато важелів впливу на представників поневолених народів, та й уся федеративність Росії існує лише на папері – є лише центр, який визискує регіони, і «данина кров’ю» також входить до переліку. Проте тактика Кремля має зовсім не ті наслідки, на які він розраховував. Про них розповідає український Центр стратегічних комунікацій.

«У Кремлі добре вміють уникати відповідальності, перекручуючи, перекладаючи все на інших. Коли світ дізнався про Бучу, Ірпінь, у Москві подумали: що робитимемо? Звісно, вони хотіли якось себе обілити. Хоча б так: є у нас інородці, буряти, дагестанці всякі. У них, мовляв, свої проблеми, вони нас не зовсім слухаються. Ніхто не говорить від свого імені, але цю думку просувають у соцмережах, Telegram-каналах, на YouTube», – каже Євгенія Балтатарова, журналістка з Улан-Уде.

У фонді Free Buryatia Foundation, який проводить своє розслідування російських злочинів у Київській області, дійшли висновку, що окремі епізоди таки були.

«Але стверджувати, що масові звірства вчиняли саме буряти – неправильно. Важливо розуміти: немає якогось окремого, дикого бурятського батальйону під проводом бурята, який скоїв воєнні злочини. Окремих, суто бурятських формувань немає, тому що імперія боїться бунтів на національному ґрунті у її колоніях», – пояснює Балтатарова.

Те саме стосується і кадировців, з яких у російських пабліках ліплять відморожених бороданів-головорізів. Цей образ має сіяти страх і паніку як серед українських захисників, так і серед недостатньо мотивованих воювати російських окупантів. Бо ж «чеченських опричників Путіна» залучають до «перевиховання» таких солдатів. 

Насправді всі ці розмови свідчать лише про одне: ворог боїться. У психології є таке поняття «дифузія відповідальності». Це явище суб’єктивного розмиття відповідальності за будь-який вчинок між кількома членами групи. Внаслідок чого рівень відповідальності кожного члена стає значно нижчим за початковий. При цьому стає складно встановити, хто ж дійсно винен.

Але приховати відповідальність вже не вийде.

Війну в Україні називають «першою не-анонімною». Абсолютно реально знайти всіх солдатів та офіцерів, хто чинив звірства на території України. Що вже й робиться.

І хай би як намагалися пропагандисти переконати, що «то все дикі буряти, чеченці, дагестанці», правда полягає в тому, що всі вони – мешканці (громадянами їх назвати важко) РФ. І їх знаходять, судять і судитимуть надалі як росіян, а не окремих бурятів, чеченців чи дагестанців.

А шанс у бурятів, чеченців, дагестанців, татар та інших народів РФ стати по-справжньому незалежними, а не «федеративними», може дати, як не дивно для них це пролунає, саме перемога України.

На цьому, наприклад, наголосив екс-президент Польщі Лех Валенса. Як пише Le Figaro, він закликав Захід не обмежуватися лише захистом України від російського вторгнення. Потрібне «визволення самої Росії». Валенса впевнений, що без повної зміни політичного режиму в Москві глобальну безпеку може гарантувати лише розчленування нинішньої Російської Федерації, яка залишається імперською.

«Там живе 60 народів, яких поглинули, так само як поглинають українців сьогодні. Ми повинні допомогти цим народам повстати», – каже Валенса.

Давно відомо, що Російська Федерація – це величезна фікція.

Навіть у радянських республіках СРСР було більше конституційно закріплених прав, ніж зараз у того ж Татарстану.

 В останній «обнулітельній» редакції російської Конституції з’явилася стаття про «нерозривність території країни». Тобто, якщо навіть гіпотетично та ж Казань забажає відокремитись від Москви і стати незалежною, це заборонено конституцією з усіма правовими і силовими наслідками.

Сама сутність федеративної республіки передбачає, що населення регіонів утворює федерацію та визначає форму її влади і управління, а також визначає національну ідеологію та державну політику – зовнішню та внутрішню.

Сьогодні ж російські регіони про політику ніхто не питає, їх навіть не інформують про наміри та домовленості як на міжнародній арені, так і з питань внутрішнього розвитку. Та й губернаторів провінцій визначають в Кремлі.

Про національну політику в Російській Федерації якнайкраще свідчить наявність там дисидентів і політв’язнів з числа активістів національних рухів. І в цьому ситуація разюче нагадує сталінський ГУЛАГ.

Колишнього кандидата на виборах у Державну думу та на посаду президента Башкортостану Айрата Дільмухамметова вперше засудили до позбавлення волі на три роки у 2011-му за опозиційну публіцистику в республіканській пресі. У 2015-му він отримав три роки за книгу, написану ним ще до попереднього вироку. Після звільнення активіст провів на волі лише півтора року. Його знов кинули за ґрати, щойно він публічно заявив про необхідність відновлення посади президента Башкортостану (скасованої 2015 року) і про свій намір балотуватися на неї. Активіст сидить і зараз за свої мрії про демократичний та вільний Башкортостан.

Айрат Дільмухамметов та сотні інших російських політв’язнів колись скинуть із себе в’язничні роби і займуть належне їм місце у суспільному житті, як це зробили в Україні В’ячеслав Чорновіл, Мустафа Джемілєв, Семен Глузман…

А путінська федерація повторить шлях Радянського Союзу з його закономірним фіналом, як у 1991 році, коли він «як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припинив своє існування».