Про Палестину, ХАМАС і не тільки: що робити мусульманам

Війна між Ізраїлем і Палестиною розділила всіх мусульман (та й не лише мусульман) на два табори. Наведемо повний текст статті, опублікованої в «Голосі ісламу», в якій можна знайти відповідь на запитання, кого мусульманам слід підьтримувати в цьому конфлікті.

Перш ніж ми почнемо висвітлення новин із Палестини в поточному для сайту режимі, потрібно зробити низку важливих пояснень. Чудово розуміємо, що з якимись із них погодиться більшість наших читачів, із якимись їхня частина, а ще якась не сподобається багатьом. І все-таки це доведеться написати, оскільки, судячи з минулих днів, крім нас, цього не скаже ніхто. Отже, доведеться це робити нам, можливо, викликаючи на себе вогонь.

Але про все по порядку.

1. Довгострокова причина того, що відбувається, — це окупація Ізраїлем Палестини та протидія ізраїльської влади політичному вирішенню палестинської проблеми на тій основі, яка визначена міжнародною спільнотою, у тому числі резолюціями Генасамблеї ООН. А саме — створення двох держав для двох народів, припинення будівництва незаконних поселень та усунення збудованих, повернення біженців та іншого, що в цих резолюціях перераховано.

Роками ізраїльська влада робить прямо протилежне, зокрема розширюючи будівництво незаконних поселень. А в роки правління партії Нетаньягу роблять це під акомпанемент збільшення кількості каральних рейдів на окупованих територіях Палестини. У цих рейдах гине більше палестинців, ніж загинуло ізраїльтян за день атаки ХАМАС, але оскільки це відбувається не одномоментно, а розтягнуте в часі і не привертаючи такої уваги ЗМІ, світові на це начхати. Однак саме це і стало системною причиною спалаху насильства, що відбувається, і буде приводити до нових таких спалахів, поки не буде системного вирішення цієї проблеми.

Тому, хоч би яким було ставлення мусульман до ХАМАС і його дій, в основі палестинського питання всі ми повинні бути єдиними, вимагаючи його справедливого вирішення та реалізації палестинським народом визнаного за ним права на свою державу зі столицею у (східному) Єрусалимі.

2. Якщо говорити конкретніше про причину того, що відбувається вже зараз, то доведеться від загального рівня взаємин євреїв і арабів перейти до розгляду безпосередньо діючих зараз сил, їх мотивів та їх інтересів. І тут побачимо, що, хоч як це дивно, ця війна відповідає інтересам тих, хто на перший погляд протистоїть один одному.

З одного боку, для Нетаньягу та його союзників, проти яких виступає майже половина євреїв, котрі виходили на масові демонстрації, це можливість згуртувати довкола себе народ та утриматися при владі.

З іншого боку, для ХАМАС це така сама можливість залишитися на коні, запобігши зближенню Ізраїлю та таких арабських країн, як Саудівська Аравія.

І тут може виникнути питання: а хіба одне в цьому випадку не суперечить іншому? Адже якщо ХАМАС хотів зірвати нормалізацію відносин Ізраїлю з арабським світом, виходить, що на користь Нетаньягу була ця нормалізація, а не війна? Ні, не суперечить, тому що Нетаньягу та його союзники намагаються встановити контроль над ізраїльською державою, але поки що вона не дорівнює Нетаньягу. І нормалізація відносин з арабським світом — це довгостроковий інтерес Ізраїлю як держави, яка не гарантує збереження Нетаньягу у владі, а радше навпаки, враховуючи те, що він усю свою політику та кар’єру робить на загостреннях і війні.

Тому, хай як це дивно, 

інтереси угруповання Нетаньягу та ХАМАС тут збігаються. І, що не менш важливо, збігаються вони з інтересами ще одного гравця — Кремля, у близьких стосунках із яким перебувають і той, і інші. А також іранського режиму, який виступає з Кремлем єдиним фронтом.

Кремлю це вигідно тим, що дозволить відвернути увагу та ресурси Заходу від України та підірвати єдність антикремлівських сил, що ми й спостерігаємо зараз та про що поговоримо далі. А Ірану це вигідно тим, що не дозволить ізолювати його в результаті нормалізації на Близькому Сході, а навпаки, закріплює його в ролі лідера всіх мусульман, які підтримують ХАМАС — незалежно від того, що вони самі думають із цього приводу і хочуть вони того чи ні.

3. Тепер та частина, яка, напевно, не сподобається багатьом, але не написати про це не можна.

3.1. Чому ми приділяли таку увагу успіху Азербайджану у Другій Карабахській війні та третій Одноденній? Не лише тому, що це було вирішення питання важливої частини наших людей на національному та регіональному рівнях. А й тому, що це дуже рідкісний для сучасних мусульман приклад того, як треба вирішувати такі проблеми не просто силою, а реальною та розумною силою. Підготувавшись до цього економічно, кадрово, інформаційно, заручившись підтримкою низки міжнародних платформ, створивши для цього армію і після цього прийти за своїм так, щоб потім уже не йти.

Не менш важливим аспектом цієї ефективності Азербайджану вже в Одноденній війні була максимальна витримка. Так, за фактом його все одно звинуватили в етнічних чистках, але ніхто не зміг сказати, що там були різанина, геноцид і т.д. А все тому, що азербайджанське керівництво й армія забезпечили організований вихід мирного населення, поліцейські роздавали воду та солодощі дітям, а журналісти привітно робили з його представниками інтерв’ю, пропонуючи залишатися під гарантією азербайджанської держави. І навіть лідерів сепаратистів, на чиїх руках кров тисяч азербайджанців, дуже коректно запакували, представили громадськості цілими та неушкодженими, взяли у них свідчення за протоколом.

Хто заважав ХАМАС проводити свою операцію аналогічно? І хіба реакція світу у разі, якби офіцери ХАМАС підкреслено демонстрували коректне ставлення до громадянського населення і полонених, які потрапили їм у руки, була б такою ж, якою вона є зараз, коли в інтернет вивалили кадри з голими трупами, які розвозили на мотоциклах, роздягненими заручниками — жінками, публічним приниженням полонених і заручників? Хтось скаже, що вони не стрималися і мстилися так за насильство та приниження від ізраїльських силовиків. Але за цією логікою і азербайджанські війська мали би влаштувати різанину, бо їм теж було за що мститись. Однак саме в цьому і проявляється різниця між серйозною державною політичною силою та стихійним, неконтрольованим насильством.

Ну а головна різниця в цій ситуації полягає в тому, що Азербайджан довго готувався, щоб зайти і вже не йти. ХАМАС же приголомшливо для багатьох зайшов, але мало хто сумнівається в тому, що в кращому для нього випадку він залишить завойоване, а в гіршому і зовсім втратить те, що мав.

І тут ми вже не можемо не відзначити, що за останні десятиліття приклади ефективного вирішення військово-політичних проблем демонстрували тюрки та (на жаль) перси-шиїти, але не арабські угруповання. Тюрки — під час Кіпрської війни, потім у ході операцій Туреччини у Сирії та Лівії, нарешті, у ході двох останніх Карабахських війн. Перси-шиїти, хоч би як ми до них ставилися, зуміли побудувати серйозну державу, з армією та спецслужбами, своєю атомною програмою, закріпитися через своє шиїтське проксі «Хезболла» в Лівані і через своє «суннітське» проксі «ХАМАС» у Газі, з допомогою цього регулярно змушуючи грати у свої ігри навіть тим, хто їх дух не зносить.

А ось усе, що пов’язане з діяльністю джихадівських угруповань арабського світу чи їхніх філій у неарабських країнах, — це, використовуючи сучасний жаргон, «епік фейл». І в основному працює за принципом зробити щось дуже помітне й ефектне, мобілізувавши на підтримку цього мусульман за допомогою емоцій, спровокувати жорстоку реакцію у відповідь, зокрема проти мирного мусульманського населення, і потім почати їй обурюватися. Так було з атаками 11 вересня, так було з бліцкригом ІДІЛ, так із високою ймовірністю це може виявитися і зараз у Палестині.

3.2. Але найбільше в цьому пригнічує навіть не такий підхід цих угруповань. Адже, зрештою, вони вирішують свої конкретні завдання — і ХАМАС, і Іран чудово розуміють, що і для чого роблять. Чого, на жаль, не скажеш про їхніх стихійних уболівальників з-поміж мусульман країн, окупованих Росією або тих, хто опирається її окупації, які за ці два дні на емоціях забули і про свої цілі і завдання, і про те, хто зараз їхні союзники, і про те, хто їхні противники, і про те, яке місце в цих розкладах посідає ХАМАС, мало не пустивши це прахом.

І тут ми бачимо, що, на жаль, у реакціях значної частини нашої аудиторії щоразу анітрохи не змінюється. 

Достатньо комусь крикнути «Аллаху Акбар» і висунути ефектне гасло — і за ним стрімголов готові будуть кинутися, виправдовуючи будь-яку дичину і не переймаючись питаннями «а навіщо вони це роблять саме так?», «а які будуть наслідки?» тощо. А вони будуть такими ж, якими були в подібних випадках і вчора, і позавчора, і позапозавчора, тому що за такого підходу в принципі не могли і не можуть бути іншими.

Окремо не можна не відзначити зашкалюючого інфантилізму таких фанатів у вигляді пафосних лозунгів на адресу своїх вчорашніх союзників, які підтримали Ізраїль: «лицеміри!», «вони виявили своє справжнє обличчя!», «ми думали, що вони союзники та друзі мусульман, а вони. .!», «не будемо більше з ними мати справи!» і т.д. Воістину, це люди, які живуть у якомусь дитячому світі з уявленнями про те, що «хороші» повинні у всьому думати і відчувати так само, як вони, погоджуватися з ними в усьому і мати з ними один погляд на всі проблеми, а якщо це не так, то це вже погані. Вони не розуміють, що світ складний, і що союзники й однодумці в одному можуть розходитися в іншому, і що потрібно спробувати зрозуміти причини та логіку цих розбіжностей замість того, щоб обрушувати прокляття на тих, на кого ще вчора покладали надії.

І ось у цьому на кілька голів вище за них навіть ХАМАС, уже не кажучи про Іран. Тому що ці саме роблять те, що потрібно їм, вступаючи в ті союзи, в які потрібно вступати їм і взагалі не думаючи ні про що інше. 

А про що думають ті, хто ще вчора збирався звільняти від Росії Кавказ за допомогою України, а сьогодні вже метають у неї громи та блискавки чи близькі до того, щоб розірвати стосунки зі своїми партнерами, які висловили симпатії Ізраїлю? Ви думаєте, що вам їх замінить ХАМАС, навіть якщо він звільнить усю Палестину (чого, зрозуміло, не буде)? Та ні, ХАМАС знову приїде до Кремля на прийом до Путіна, і якщо треба буде, то засудить усе, що стоїть на шляху до ісламо-російського союзу.

ОТЖЕ, як мусульмани ми маємо підтримувати право палестинців на створення власної держави та виступати на захист нашої святині — Аль-Акси. Але це не означає, що ми повинні підтримувати друзів Кремля з ХАМАСу, виправдовувати будь-яку дичину, яку вони творять, і через це рвати наші стосунки з нашими союзниками і жертвувати нашими пріоритетами. І саме тому, що справа Акси та Палестини — це справа всієї Умми, а не кількох каламутних угруповань, що маніпулюються Іраном, в її інтересах, щоб це питання вирішувалося тими силами, які продемонстрували свою ефективність на довгій дистанції, а не дії за принципом «не наздоженемо, то зігріємося». А ці сили в особі таких країн, як Туреччина, чітко озвучили, що зараз потрібно припинити м’ясорубку і розпочати серйозне політичне врегулювання цієї проблеми за участю міжнародних посередників.