Про наші претензії до України й українців

Нещодавно нас дуже здивував пост шановного Ленара Міфтахника. Автор стверджує, що Україна опинилась у нинішньому становищі не випадково і теж несе свою частину відповідальності за те, що сталося з нею, а вимагати з інших більше, ніж вони можуть запропонувати, не має морального права. Далі автор аналізує помилки українців і робить висновок: воювати за Україну татарам так само шкідливо, як і за Росію.

Залишимо за дужками, що подібні пости – саме те, що «необхідне» татарами напередодні можливого розгляду у Верховній Раді проекту постанови «Про визнання державного суверенітету та незалежності Татарстану».

Дивує сам запропонований підхід автора: нас образили, нам усі навколо винні. У зв’язку з чим хочеться пройтися по кожному твердженні Ленара суто з погляду Realpolitik, а не емоцій. Отже.

1. Українці правили Російською імперією нарівні з росіянами.

👉🏻 Безперечно. Це так – ганебні сторінки колоніального минулого. Серед українців чимало манкуртів-пристосуванців, зокрема й на різних постах в уряді РФ. Аль-хамду ли-Ллях, із нами все не так.

2. 1991-1994 р.р. за допомогою російських військ Вірменія окупувала територію Азербайджану. Азербайджан чекав на допомогу. Україна вдала, що це її не стосується.

👉🏻 Україна зробила не більше й не менше, ніж усі інші пострадянські країни – не визнала анексію азербайджанських територій. Чи були якісь приклади активного втручання хоча б від сусідів Азербайджану щодо каспійського басейну?

3. 1992 р. – збройний конфлікт у Придністров’ї. Російські війська надали допомогу сепаратистам, і це призвело до втрати частини молдавської території. Україна надала допомогу не Молдові, а Росії. Україна надала Росії не лише транспортний коридор, а й почала видавати свої паспорти мешканцям Придністров’я.

👉🏻 Україна справді не допомогла Молдові. Це факт. Хоча й не визнала анексії молдавських територій.

4. 1994-2000 рр. весь світ зі здриганням стежив за подіями в Чечні. З України прийшла хоча б одна вантажівка з гуманітарною допомогою до Чечні?

👉🏻 Прийшла і не одна. На цю тему є кінохроніки із ЧРІ. Ба більше – українці є одним із небагатьох народів, який зміг сформувати добровільний підрозділ для участі у бойових діях на боці ЧРІ. Насправді цей підрозділ був надто малим, і ніяк не міг вплинути на перебіг подій. Однак це не благає того факту, що серед українських добровольців є двоє бійців, удостоєних Ордену «Къоман Турпал» – який вручають виключно за доблесть, виявлену на полях боїв. Сюди можна додати нелегальне лікування поранених бійців підпілля в Україні, евакуацію вдови президента ЧРІ Алли Дудаєвої саме в Україну. Підкажіть, скільки підрозділів відправили інші народи, зокрема мусульманські, на війну до ЧРІ? Скільки кавалерів «Къоман Турпал» серед татар, башкирів, чувашів? Дивно чути такі претензії до українців саме від татар, а не від чеченців.

5. 2008 р. російські війська увійшли до Грузії. І знову ніхто не почув позиції України.

👉🏻 Президенти України, Польщі, Литви, Латвії та Естонії прилетіли до Тбілісі у серпні 2008. Підкажіть, може, ми щось пропустили і були приклади іншої, більш дієвої підтримки Грузії з боку інших держав? До речі, українці, знову ж таки, – одні з небагатьох, хто воював у т.зв. Абхазьку війну на боці Грузії, серед них є загиблі в Грузії та нагороджені найвищими нагородами Грузії.

Тут хотілося б торкнутися двох тем:

🔹Що ми можемо запропонувати?

🔹Що нам робити?

Щодо першого пункту.

Чи ми справді думаємо, що Україна чекає від нас повстання? Ми реально віримо в те, що перемоги України якось залежать від татарського національного руху та нашого прагнення до незалежності? Складається враження, що незалежний Татарстан потрібен українцям більше, ніж татарам. Це справді те, що ми хочемо довести українцям?

Щодо другого пункту. Боротьба за незалежність – це ірраціональне бажання. Це мрія, для реалізації якої народ готовий віддати всі свої сили, всього себе. Тільки так. Степан Бандера, ОУН та УПА – це не про раціональний розрахунок. Це про боротьбу купки фанатиків, які у результаті всі гинуть у боях, від рук кілерів або вмирають у радянських в’язницях і на каторгах. Те саме стосується лісових братів у Балтійських державах. Те саме стосується польської Армії Крайової та багатьох інших.

Українські націоналісти протягом усієї своєї історії шукали нагоди, де би повоювати проти Росії, де би здобути бойовий досвід для своїх бійців: від українських підрозділів в Іспанії та Фінляндії до Чеченської Республіки Ічкерії. Це і є шлях до незалежності – шлях, який проклала група фанатиків, безмежно відданих своїй мрії про українську державу.

Поважають лише сильних, поважають борців. Їм допомагають. Так, допомагають саме хлопцям із яйцями, а не тим, у кого чудові письменники та славна історія 500-річної давнини. Українцям допомагають не тому, що вони християни, слов’яни, на кордоні з НАТО, а тому, що вони чинили запеклий опір.

Якби Україна здалася чи швидко програла взимку цього року – не було би жодної військово-технічної допомоги. Не допомогло би ні її християнство, ні слов’янське коріння. Вибачте, але, знову ж таки, українців урятували їхні сталеві яйця та характер воїнів – решта допомоги, дуже важлива допомога – це наслідок цих вольових якостей.

Якщо ми, татари, приймемо філософію «не вимагайте від нас неможливого» – ми ніколи не матимемо незалежності.

Ніколи. Це – філософія поразників.

Цікавим є приклад Білорусі. Реальною антилукашенківською силою, на думку багатьох, є не законно обрана президентом Світлана Тихановська, а білоруський добровольчий полк імені Кастуся Калиновського у складі ЗСУ. Ставку в антидиктаторській боротьбі з Бацькою роблять саме на білоруських добровольців ЗСУ.

Чому Україна першою приймає постанову саме щодо ЧРІ? З тих самих причин.