«Постросійське» починає змінювати «пострадянське» – Вадим Штепа

«Постросійське» починає змінювати «пострадянське» – Вадим Штепа

Ухвалений нещодавно в Україні закон про заборону виконання російської музики в громадських місцях і в медіа виглядає дуже прикметно. Не йдеться про заборону російськомовних пісень, які можуть писати й українські автори, обмежуються лише твори, написані громадянами Росії після 1991 року. Тобто тут спостерігається не «утиск російської культури», в якому кремлівська пропаганда регулярно звинувачує Україну й інші країни, а музичну творчість, створену саме в «пострадянській Росії». А російська поп-музика цього періоду досить яскраво відобразила специфіку держави – разом із бандитським «шансоном» та новітніми імперськими гімнами. Україна, яка бажає захистити від них свій культурний простір, фактично ухвалила постросійський закон. Про це у своїй колонці на «Радіо Свобода» розповів російський публіцист, філософ, поет Вадим Штепа.

Слово «постросійський» іноді вже миготить у соцмережах, але загалом залишається поки що так само незвичним, яким був термін «пострадянський» у 1991 році. До речі, цікаво відзначити, що його вперше почали вживати ще 1990-го, коли СРСР формально зберігався, проте союзні республіки одна за одною приймали декларації про суверенітет. І парадокс був у тому, що цю пострадянську владу представляли обрані республіканські верховні ради, які змінили вертикаль КПРС.

«День Росії» 12 червня доречніше називати Днем країни, що не відбулася, оскільки практично всі положення російської Декларації про суверенітет 1990 року сьогодні звучать абсолютно дисидентськи.

«Пострадянської Росії» як нової демократичної федерації, яка підтримує зі своїми сусідами рівноправні та взаємоповажні відносини, явно не вийшло. Радше пішов зворотний історичний процес – нинішня Росія прямо ототожнює себе з дорадянською імперією.

Дуже невипадкові путінські заяви про Петра I, який «повертав землі». І сьогодні, після окупації українського Херсона, кремлівські чиновники, які його відвідують, говорять про прихід Росії сюди «назавжди». Знову згадали повернутий у побут ще в 2014 році термін катерининської епохи «Новоросія», що означає географічне розширення Росії. Взагалі, доктрина «історичної Росії», розхожа у пропагандистів, демонстративно поєднує сучасну Російську Федерацію з Російською імперією, зображуючи межі другої «нашими» і геть-чисто ігноруючи визнані міжнародним правом національно-державні зміни постімперської епохи.

Може, слово «Росія», що з’явилося на світовій карті в 1721 одночасно з «імперією», саме собою, імпліцитно, несе імперські сенси?

Тому спроба народних депутатів РРФСР 1990 року позбавити її цих сенсів виявилася свідомо провальною. Військова експансія пострадянської Росії за її зовнішні межі почалася фактично відразу ж після ліквідації СРСР – це й утримання Придністров’я, і ​​введення миротворців в Абхазію. А запровадити НП у непокірній Чечні Єльцин спробував ще листопаді 1991 року – тобто, готуючись до Біловезького скасування вже примарного СРСР, за «територіальну цілісність» РРФСР, проте він був готовий воювати. Так – приховано, але стрімко – відбувалася реставрація імперії, тоді як публіка голосно раділа її «трощі». Але воно виявилося лише символічною зміною імперської оболонки.

Письменник Володимир Сорокін, який колись передбачив перетворення пострадянської Росії на суцільний «день опричника», сьогодні проникливо зауважує: «Тепер нам доведеться поховати нову російську імперію разом із радянською». Однак нинішні «володарі дум» російської опозиції з ним рішуче не погоджуються. Вони, як правило, все ще мріють про якусь «прекрасну Росію майбутнього», вважаючи путінський режим якимось випадковим історичним спотворенням і не бажаючи визнати «незручну» думку, що Росія просто повернулася у вихідну для себе імперську колію.

Наприклад, політолог Володимир Пастухов, розмірковуючи про вичерпаність імперії, зрештою виходить на ту саму колію – для нього найвищою цінністю все одно виявляється «державна цілісність Росії». Він закликає до федерації, але заявляє, що жодного договору суб’єктів вона не має передбачати. І взагалі, має складатися з «20-30 регіонів», межі яких будуть «добре продумані» і, ймовірно, призначені звідкись «згори». Чим ця «федеративна» модель відрізняється від колишньої імперії – зовсім незрозуміло. Як і те, звідки у цього уродженця Києва та жителя Лондона такий непереборний москвоцентризм? Але, мабуть, тут маємо справу з дуже глибокими ментальними стереотипами, які властиві багатьом «лідерам російської опозиції» – і Леоніду Волкову, і Гарі Каспарову… Тільки Михайло Ходорковський намагається зазирнути у постросійське майбутнє – але й у нього цей прогноз пов’язаний зі страхом «розпаду». Хоча сам цей страшний фантом – показник все того ж централістського мислення.

Ні Литва, ні Україна 1991 року не виступали за «розпад СРСР», але вимагали визнання політичної суб’єктності своїх республік. А як і про що вони згодом домовляться – справа їх самих.

Фактично, пострадянська Росія 1990 року розпочалася з проголошення себе як нового політичного суб’єкта. Однак про нові суб’єкти нинішні російські опозиціонери не міркують і не ототожнюють себе з ними – хоча проект Московської республіки виглядав би досить цікавим. Вони надто звикли до «російських» категорій – подібно до того, як публіцисти перебудовної епохи нескінченно сперечалися про різні версії «соціалізму». Підсумок, як на мене, буде схожим.

Корреспондент

Напишіть відгук