Поразка Росії у війні з Україною напевне породить геополітичну революцію такого ж масштабу, якою свого часу стало падіння Берлінської стіни — Вадим Штепа

Поразка Росії у війні з Україною напевне породить геополітичну революцію такого ж масштабу, якою свого часу стало падіння Берлінської стіни — Вадим Штепа

Міф про те, що підступний Захід довгі роки готував розвал СРСР і тепер мріє повторити те саме з Росією, — одна з кремлівських пропагандистських скрєп. Оголошуючи мобілізацію, Путін знову використав загрозу дезінтеграції РФ для виправдання загарбницької війни: «Мета цього Заходу — послабити, роз’єднати та знищити зрештою нашу країну. Вони вже прямо говорять про те, що в 1991 році змогли розколоти Радянський Союз, а зараз настав час і самої Росії, що вона повинна розпастися на безліч регіонів і областей, котрі смертельно ворогують між собою».

Історичні факти геть-чисто спростовують цю конспірологію. Про це у своїй колонці на «Гранях. Ру» розповідає відомий регіоналіст Вадим Штепа.

Відомий дослідник етнорегіональних проблем у Євразії Пол Гобл згадує, що розпад Радянського Союзу у 1991 році був абсолютною несподіванкою не лише для західних політиків, а й навіть для більшості аналітичних інститутів та тих, хто вважав себе професійними «совєтологами». Всім здавалася очевидною аксіома: ядерна країна не може розвалитися.

Усіх тоді лякала перспектива появи кількох ядерних держав замість однієї.

Багато в чому саме тому, виступаючи у липні 1991 року у Верховній Раді, президент США Джордж Буш-старший закликав Україну не виходити із Радянського Союзу. Однак він навряд чи передбачав, що наступного місяця в Москві відбудеться путч прихильників імперської реставрації і, хоч він буде переможений, Україна проголосить свою незалежність, щоб застрахуватися від подальших імперських рецидивів. За наполегливою рекомендацією західних країн незалежна Україна передала свою ядерну зброю Росії. Якби не було цього фатального рішення, навряд чи Кремль зважився б на анексію Криму й особливо на повномасшабну війну.

Взагалі 1991 року західні політики практично нічого не знали про специфіку різних республік СРСР, але перебували в полоні централістського міфу про те, ніби «все вирішується в Москві». І це зіграло з ними злий жарт: коли СРСР розвалився, їм було навіть важко підбирати дипломатів у нові країни, оскільки фахівців майже неможливо було знайти.

Ще один кумедний факт: учасники Біловезьких угод, накидавши їх від руки, годинами не могли знайти друкарку, щоби їх роздрукувати. Якщо США так мріяли про розпад СРСР, то могли хоча б забезпечити переговорників оргтехнікою!

Як зауважує інший американський політолог, Януш Бугайський, «геополітичні революції відбуваються незалежно від кремлівських бажань чи західної віри у “незмінний” статус-кво».

Влітку нинішнього року у вашингтонському Джеймстаунському фонді вийшла книга Бугайського «Держава, що не відбулася: путівник з розпаду Росії». Це досить фундаментальне дослідження, яке пояснює, чому нинішня Росія цілком може повторити шлях Радянського Союзу. Вона так і не стала демократичною і федеративною державою, на що світ очікував від неї в пострадянську епоху, навпаки — перетворилася на неоімперський тоталітарний режим, що загрожує і сусідам, і всьому світу. Бугайський вважає, що така ситуація робить Росію несумісною із сучасним глобальним розвитком, і прогнозує її розпад на кілька держав, здатних знаходити спільну мову з навколишнім світом.

Автор аналізує протестні настрої останніх років у різних російських регіонах. Особливо яскраво вони виражені у національних республіках, де політичне придушення супроводжується культурним: національні мови сьогодні фактично витісняються з освітньої галузі. При цьому не можна сказати, що все населення російських областей підтримує кремлівську політику. Вимоги регіонального самоврядування та протести проти московського диктату спостерігаються по всьому гігантському російському просторі — від Калінінграда на заході до Далекого Сходу. Так, поки ці настрої забиті мілітаристською пропагандою, але коли ця пропаганда внаслідок військових поразок імперії неминуче ослабне, вони вийдуть на поверхню, причому з новою силою. Януш Бугайський не дає точних передбачень про те, як саме може статися новий розпад імперії, але нагадує, що такі історичні події іноді трапляються раптово — як повалення самодержавства в лютому 1917 року.

Ця книга виглядає далеко не «мейнстрімною», ба навіть рідкісною для поточної західної політичної аналітики. Більшість колег Бугайського в американських інститутах, хоч і критикують нинішній кремлівський режим, сподіваються на його «лібералізацію після Путіна». А «розпад Росії» для них, як і раніше, ментальне табу, яким для їхніх історичних попередників був розпад СРСР.

Знову лунає нагадування про загрозу неконтрольованого поширення ядерної зброї. Хоча, наприклад, учасники празького Форуму вільних народів Росії, які репрезентують опозицію різних регіонів, заявили, що виступають за повну денуклеаризацію своїх територій. Вони готові передати ядерну зброю під контроль міжнародних організацій, оскільки її утримання обійшлося б надто дорого новим незалежним країнам. Ці країни будуть зацікавлені саме у міжнародному співробітництві, дипломатичному визнанні та підтримці розвиненого світу, кремлівська мова ядерних загроз їм ні до чого.

Бугайський зазначає дивні дзеркальні відображення кремлівської пропаганди в текстах деяких західних аналітиків: «Американський страх “розпаду Росії” дивовижно співзвучний з наративами самого Кремля — ​​його пропагандисти також постійно твердять, що якщо московська імперія впаде, то настане глобальний хаос. У деяких американських еліт є те ж саме упереджене й зарозуміле ставлення до росіян — нібито вони приречені на цю централізовану імперію й у жодному разі не повинні її скасовувати».

Американські еліти надто звикли мати справу з Кремлем і ніби забули власну історію, коли США створювалися саме як добровільний договір колишніх колоній. Вони побоюються «війни всіх проти всіх» на російських просторах, хоча набагато вірогідніший загальний опір кремлівської метрополії. Для чого, наприклад, однаково грабованим і політично безправним регіонам російської Півночі та Сибіру воювати один з одним?

Навпаки, поки в Росії зберігається московський централізм, немає жодних гарантій, що він одного разу не переросте в нову імперію, хоч би які «ліберали» прийшли до Кремля. Історичний прецедент у всіх перед очима: рівно 30 років тому, виступаючи в Конгресі США, президент Єльцин заявив, що Росія назавжди повертається в демократичний світ. Але лише через 7 років зробив своїм наступником вихідця з КДБ.

Поразка Росії у війні з Україною напевне породить геополітичну революцію такого ж масштабу, якою свого часу стало падіння Берлінської стіни. Тільки цього разу це буде «падіння кремлівської стіни» — історична ліквідація Московської імперії та добровільна угода постросійських країн. І для багатьох на Заході це знову стане величезним сюрпризом.

Корреспондент

Напишіть відгук