Період напіврозпаду: як війна в Україні та санкції можуть призвести до дезінтеграції Росії

Війна з Україною та накладені на Росію безпрецедентні економічні санкції стали серйозним викликом для засад регіональної політики Кремля. Поки федеральний центр намагається зберегти статус-кво, принципово нічого не змінюючи в моделі управління периферією, що склалася, в суб’єктах РФ накопичуються проблеми, здатні порушити традиційний баланс сил і послужити прологом до розпаду країни. Російський політолог та політичний географ Микола Петров пояснює The Insider, які регіони найбільше страждають від санкцій і чим зумовлені ризики сепаратизму.

Санкції, накладені на Росію через війну, вже серйозно вдарили по цілій низці галузей. Ми спостерігаємо серйозні кризові явища в нафтогазовій галузі та металургії, тому регіони, які безпосередньо з ними пов’язані, потрапляють під удар насамперед. І, навпаки, ті регіони, які пов’язані з сільськогосподарським виробництвом, із роботою на внутрішній ринок, із внутрішнім туризмом, можуть опинятися у короткій перспективі навіть бенефіціарами того, що відбувається — якщо це не регіони, котрі прилягають до театру воєнних дій.

Якщо говорити про типологію чи макрорегіони, які постраждали, то це роздрібна торгівля і все, що з нею пов’язано, — і великі столиці, і зовнішні зв’язки. Калінінград страждає не лише тому, що Литва хоче закрити транспортні потоки, а й тому, що він орієнтований на Захід — на відміну від Владивостока, який, навпаки, може навіть виграти від того, що відбувається. Калінінград стає заручником різкого скорочення зовнішньої торгівлі.

Ще один важливий аспект — це нафтогаз та вуглеводні, це вугілля і Кузбас, який сьогодні під сильним ударом і різко скорочує постачання на Захід, а компенсувати це Сходом не може, бо Транссибірська магістраль не дозволяє нарощувати товаропотоки у бік Азії, навіть якби там можна було швидко знайти споживачів.

Газ — це один із предметів війни та важіль, яким Кремль намагається, з одного боку, впливати на Захід, а з іншого — прагне різко зменшити закупівлю. Але цей стратегічний курс поки не так сильно дається взнаки, як гра, яку веде Кремль, скорочуючи постачання газу на Захід. Проте це серйозно б’є по тих регіонах західного Сибіру, ​​які раніше могли благоденствувати від постійного зростання потоку цінна російські вуглеводні і газ.

Металургія, особливо чорна металургія північного заходу, у кризі в усьому світі, але в нашій ситуації це посилюється ще й серйозними санкціями. Машинобудування, яке теж деякий час могло бути на плаву, бо були запаси комплектуючих, сьогодні теж у жалюгідному стані. Автомобілебудування у нас закінчилося, і ті підприємства, які розміщувалися в Калузькій, Ленінградській області, Самарі, Тольятті, — вони загинаються.

Все те, що декларується як перехід на інші моделі, звісно, ніяк не може компенсувати втрат, яких Росія вже зазнала. Є цілі сектори, які просіли сильно і безповоротно — наприклад, авіаційна промисловість, і тут уже нічого не вдієш.

Є ще антисанкції та зміни, які не безпосередньо пов’язані з санкціями. Фактично кінець проекту угоди про розподіл сахалінської продукції завдав серйозного удару по фінансовій сфері. Сахалін відносно недавно нагнули, скоротили ту частку доходів, яку отримували регіони, та перерозподілили їх на користь інших далекосхідних регіонів.

Коли йдеться про регіони, це картина широкими мазками — є величезна кількість населених пунктів та міст, таких як Тольятті, які є мономістами і залежать від одного конкретного виробництва. Замінити такого роду кістяк, на якому тримається велике місто, за короткий термін абсолютно неможливо. Ми зіштовхнемося з тим, що закриватимуться підприємства.

Реакція на кризу з боку Кремля виявляється у максимальному тиску на бізнес, як приватний, так і державний, щоб уникнути радикальних проявів цієї кризи та соціальних вибухів. Для цього скорочуються зарплати та робочі дні, але формально люди перебувають на своїх робочих місцях, не реєструються як безробітні. Це така страусяча реакція — засунути голову в пісок, домовитися, щоби та статистика, яка наводиться, була максимально зручною та сприятливою для влади. Проте така тактика могла би працювати, якби треба було перечекати короткий час. Зараз не передбачається пом’якшення санкцій, а ось посилення — цілком.

Головна проблема полягає в тому, що уряд займається розшиванням вузьких місць, щоби не дати скотитися ситуації вниз сьогодні, але жодного стратегічного плану щодо утримання економіки в умовах величезної та тривалої системної кризи уряд не має. Ті чудові цифри з безробіття, про які постійно говорить президент, не відображають тяжкість наслідків, які ми восени спостерігатимемо на власні очі. Поки що криза відкладена, але вона накопичується і буде обвальною.

Депресивні регіони, які жили і живуть на дотації з федерального центру, менше страждають. За офіційною статистикою, такі регіони, отримуючи величезні субвенції з федерального центру, мають дуже непоганий вигляд, але їм дали вказівки, на що треба витратити ці гроші. Це не той бюджет, яким можна розпоряджатися на свій розсуд. Питання, чи будуть у центру ресурси для того, щоб зберігати рівень підтримки, наприклад, Чечні в тому обсязі, як раніше.

Ми бачили, що фінансова підтримка центру багато в чому визначалася геополітичними міркуваннями. Чи вдасться, умовно кажучи, субсидувати етнічний Кавказ у тому обсязі, щоб зберігати контроль над регіональними елітами? Це велике питання.

Змінюється політико-економічна модель, яка лежала в основі всього путінського політичного режиму, і перебудова цього режиму неминуча, зокрема й у плані взаємин Москви та регіонів. Роль пряників неминуче скорочуватиметься, а роль батога має збільшуватися. Чи вийде — це велике питання, бо батіг — це теж гроші, але у вигляді вкладень у силові та правоохоронні структури, на яких також частково доведеться економити.

На мою думку, санкції, накладені зараз на Росію, такі, що довго жити з ними нереально. Говорити про те, що за кілька років можна буде пристосуватися до цих санкцій, неможливо. Йдеться не просто про кількісні втрати, зокрема зниження рівня життя, а про колосальні якісні зміни.

Те, що уряд чи ЦБ називають «перебудовою економіки», — це архаїзація, примітивізація та демодернізація. Коли ми говоримо про санкції, ми повинні розуміти, що це не просто закриття для російської економіки Заходу та Європи як головного ринку для багатьох сировинних продуктів, а й закриття Росії як споживача технологій, як споживача тієї продукції, без якої розвиток економіки неможливий.

Чому ми говоримо сьогодні про неминучу примітивізацію російської економіки? Взяти, наприклад, автомобілебудування: коли спочатку знімаються вимоги щодо екології, потім технологічні вимоги, пов’язані з подушками безпеки, гідропідсилювачем керма і так далі, ми повертаємося на рівень технологій 70-х років. Це неможливо зробити, ми сьогодні не маємо ні часу, ні ресурсів, зокрема кваліфікованої робочої сили, щоб відновити виробництво таким, яким воно було за часів Радянського Союзу, коли країна була автаркічною і всім себе забезпечувала. Літакобудування – дуже гарний показник. Це та галузь, яка демонструє, що ми втратили все, що було за радянських часів у плані виробництва, а тепер втрачаємо західні літаки, і компенсувати ці втрати своїм виробництвом ми не можемо.

Важливо розуміти одне – краще не буде ніде. Десь буде гірше більшою мірою, а десь меншою. З огляду на таку кадрову політику, яка здійснюється останні кілька років, регіональні керівники та їхні команди в більшості випадків — це суто зовнішні управничі, які не просто через фінансові обмеження не здатні на самостійність та ініціативу, а які й підбиралися для того, щоб чітко та дисципліновано виконувати вказівки з федерального центру.

Останній категорично не бажає і не здатний, мабуть, давати ініціативу регіонам як кадрово, так і концептуально. Варіант, коли якісь регіони будуть на свій страх і ризик пристосовуватися до ситуації, що змінюється, краще за інших, практично виключений. Працюватиме варіант вирівнювання за найбільш депресивними, тихохідними і залежними від грошей, які надходять із центру, а їхній обсяг неминуче зменшуватиметься — і тому, що експортні поставки приноситимуть менше грошей, і тому, що компенсуватимуть втрати не за рахунок військово-промислового комплексу, а за рахунок решти.

Те, що сталося, — не просто крах життєвих проектів величезної кількості людей. Це урок для величезної кількості тих, хто розуміє, що робити ставку на самостійні проекти, які мають дати результат через 3–5–10 років, у наших умовах є нераціональним. Справа не в тому, що у нас немає людей, здатних такі проекти реалізувати, а в тому, що в ситуації невизначеності, нестійкості та демонстративної відсутності стратегії немає майбутнього для починань.

Коли та як усе налагодиться? Ніколи, мені здається. Спочатку все впаде, а потім уже довго і тоскно, крок за кроком, на цих руїнах щось почне будуватися. Надій на те, що з відходом Путіна ситуація радикально зміниться, немає і не може бути. Питання лише в тому, як довго триватиме ця агонія, яка не така очевидна на поверхні, але яка означає рух у безвихідь.

Початкові прогнози про те, що через 2–3 місяці все почне провалюватись і люди це відчують, не виправдалися, і Путін з гордістю говорить про те, що наші показники кращі, ніж у багатьох країн з іншого боку. Я думаю, багато в чому це ефект самообману, бо цього немає. Інша річ, що запас міцності у системи досить великий, тому мені здається, що треба мислити не місяцями, а роками. Не бачу можливості збереження стабільності без радикальних змін у горизонті 3–4 років.

Тива, Бурятія, Калмикія, Дагестан, Північна Осетія й Інгушетія — всі ці національні республіки відносяться за типологією Наталії Зубаревич до Четвертої Росії. Це національні республіки, і їхея поведінка не вкладається у загальні закономірності, які працюють у більшості інших російських регіонів. Вони керувалися багато років етнічними елітами, але зараз ситуація змінюється чи змінилася, як у Дагестані, де Москва замінює місцеву кореневу еліту на приїжджу без особливого ефекту.

Що стосується їхньої реакції на санкції та кризу, то, хай як це дивно, вони можуть почуватися в динаміці краще, тобто менше відчувати негативний ефект санкцій, ніж багато інших більш розвинених регіонів, ніж столиці та великі індустріальні регіони, тільки тому, що вони багато в чому дотаційні. Це суто бюджетна сфера. Хоча зрозуміло, що зрештою негативний ефект рано чи пізно позначиться і на тій фінансово-економічній підтримці, яку отримують ці республіки з федерального центру.

Протягом багатьох років ми з колегами складали рейтинг соціально-економічного та політичного самопочуття регіонів із 2015 по 2020 рік за цілою низкою показників — за економічною статистикою, політичною динамікою, протестами. У соціально-економічному аспекті ми оцінювали дві категорії ризиків: короткострокові ризики, пов’язані з динамікою доходів населення, з доходами бюджету регіону та динамікою виробництва; і середньострокові ризики, пов’язані з динамікою торгового обороту, заборгованістю бюджетів і динамікою інвестицій, тобто те, що може у ближній перспективі призвести до зростаючої напруженості і те, що в середній перспективі до цього також може вести. При цьому ми оцінювали соціально-економічну ситуацію і з погляду домогосподарств — доходи та торговельні обороти, і з погляду регіонів і регіональних бюджетів.

На Північному Кавказі ризики економіки домогосподарств завжди були великі, і при цьому Дагестан усі роки виміру завжди був серед регіонів підвищеного ризику, тому що там ризики політичні поєднувалися з активним протестним рухом.

Якщо подивитися на російські регіони з погляду рівня зарплат, скажімо, минулого року, то ми побачимо, що Калмикія, Дагестан, Інгушетія та Північна Осетія перебувають у самому низу цього рейтингу, при цьому Калмикія — найбідніший із погляду рівня зарплат регіон. Там 20% населення має зарплати нижчі за 15 тисяч рублів на місяць. Далі йде Дагестан, який із приблизно такими ж показниками, як Інгушетія та як Калмикія. У Північній Осетії справи трохи кращі, ще краще в Туві та Бурятії, але це залежить від того, на які показники ми дивимося — за абсолютною величиною зарплат Тува і Бурятія виглядають набагато пристойніше, ніж регіони Північного Кавказу. Однак проблема в тому, що це регіони з північними надбавками, і там споживчий кошик набагато дорожчий, тому коли економісти дивляться на співвідношення доходів до вартості кошика товарів та послуг і на частку населення за межею бідності, то Тува є абсолютним чемпіоном, а Калмикія й Інгушетія дуже недалеко від неї пішли. При цьому Тува — це єдиний регіон, де співвідношення доходів до вартості кошика менше одиниці, тобто середнього рівня доходів не вистачає, щоб забезпечити мінімальний набір товарів та послуг. Третина населення живе за межею бідності. У Північній Осетії та Дагестані ситуація трохи краща, але при цьому вони всі нижчі за середнє по Росії.

По національних республіках добре видно, що цифри економічної статистики є дуже неточними, особливо це стосується цифр по Північному Кавказу. Так, розшарування там велике, рівень життя загалом дуже низький, але ж і до кризи, і до санкцій ці регіони не процвітали. Для них удар кризи зараз менш помітний, ніж для регіонів, таких як Татарстан, які були серед лідерів, а сьогодні дуже втрачають через санкції та наслідки.

Усі регіони, про які ми говоримо, — це регіони, які субсидуються федеральним центром, і в цій якості вони сьогодні почуваються майже так само, як почувалися вчора чи позавчора. Їхні втрати будуть пов’язані з погіршенням соціально-економічної ситуації по країні загалом, зі скороченням бюджету насамперед на субсидії регіонам і на допомогу регіональним бюджетам, хоча Північний Кавказ був і залишається одним із дуже важливих для Кремля пріоритетів.

Важливо розуміти, що ми говоримо про невеликі регіони, і населення значною мірою сільське, не міське, а отже, певний рівень стабільності там є завдяки тому, що люди значно меншою мірою залежать від роботи промислових підприємств і грошей, які за цю роботу можуть отримувати громадяни, а багато в чому від себе самих і своїх ділянок. Хоча ці національні регіони відносяться до Четвертої Росії, типологічно вони примикають до Третьої, яку становить сільська глибинка, котра залежить від пенсій, які своєю чергою індексуватимуться і далі, але немає залежності від доходів промислових підприємств, ні від ефективності їхньої роботи, ні від самого факту роботи великих промислових підприємств. У кожній із цих республік, навіть найменшій Інгушетії, є різні клани, інтереси яких так чи інакше збалансовані. У Дагестані, наприклад, представники великих етносів контролюють основні сфери економіки, і щойно баланс почне змінюватися, це безпосередньо вдарить по інтересах етнічних кланів, а через них по етнічних групах, а в ситуації Дагестану, де етнічні групи розселені компактно, це набуває територіального виміру і може викликати соціальний вибух на зразок того, що ми бачили в Дагестані в минулому. Зберігати баланс буде дуже складно, а будь-яке тертя та зміна балансу, будь-які зрушення на користь різних етнічних кланів будуть так чи інакше дестабілізуючим фактором.

Що стосується ситуації з розколом РФ, це не разова подія, це ланцюжок дій та їхніх наслідків. Головну проблему, на мою думку, треба бачити не в тому, що якісь етнічні клани хочуть відокремитися від Росії.

Проблема в тому, що в умовах надцентралізації саме Москва може провокувати ті конфлікти, які, зрештою, ведуть до перспективи розколу країни. Але не тому, що хтось сьогодні хоче і здатний висувати гасла відділення від Росії, а тому, що Кремль, намагаючись керувати ситуацією, що централізовано змінюється, розподіляти гроші і зберігати баланс інтересів етнічних груп або ж ігнорувати цей баланс, вестиме до дестабілізації.

Далі вже виникає ланцюжок — порушуються інтереси етнічних кланів, це може призвести до серйозних протестів із різних приводів, а якщо реакція на ці протести недостатньо зважена і вивірена, то вона може вести до посилення, а не послаблення конфлікту. На жаль, Кремль не може реагувати швидко і точно, тому що з Москви ситуація видно набагато менш змістовно, ніж зсередини регіону.