Очолити Росію чи звільнитися від неї: який вибір зроблять мусульмани?

У міру того, як входження в штопор путінської Росії стає очевидним, у мусульманському середовищі активізуються дискусії про те, якими мають бути геополітичні цілі мусульман цієї території у разі зламу режиму. Ось що про це розповідає «Голос Ісламу».

Загалом очевидно, що з усіх радикальних і при цьому реалістичних альтернатив уперед вириваються прихильники здобуття незалежності поневолених імперією народів, зокрема мусульманських. І є кілька причин, через які це відбувається:

·         російська опозиція загалом справляє політично невиразне враження у плані шансів на перемогу в боротьбі з нинішнім режимом і взяття влади, зокрема не викликає довіри у поневолених народів, включаючи мусульманських, для включення яких до своїх лав і діалогу з якими вона не зробила нічого, коли це ще можна і потрібно було робити;

·         в російській історії вже не раз було так, що короткі періоди демократичних революцій і надій змінювалися тривалими періодами реакції і реваншизму, які починалися з розправ над поневоленими народами, у зв’язку з чим дедалі більше людей приходять до висновку, що за будь-якої влади та режиму Росія в її нинішніх кордонах і з її військовими можливостями, включаючи володіння ядерною зброєю, буде загрозою для світу зовні та тюрмою народів усередині;

·         якщо на Заході ще залишаються ті, хто готовий дати Росії та «хорошим росіянам» шанс на чергову «перебудову», то такі її безпосередні сусіди як Україна та її найближчі союзники, схоже, визначилися з тим, що імперію зла треба ліквідувати, а не перетворювати на «імперію добра», і почали взаємодіяти з національно-визвольними рухами поневолених народів.

У результаті, якщо ми говоримо про мусульманське крило, то мусульманські опозиціонери — прихильники реформування Росії сьогодні не мають ні підтримки хирлявої російської опозиції, ні підтримки мусульманських країн, які в більшості зацікавлені у співпраці з Кремлем, ні підтримки противників Кремля у світі. А ось у тих представників мусульманських народів, які беруть курс на незалежність, починають з’являтися свої центри, майданчики, медійні ресурси, навіть зачатки своїх армій на основі підрозділів ЗСУ.

І ось на цьому тлі знову починаються розмови про те, що мусульманам треба прагнути не до розвалу Росії та відокремлення від неї, а до того, щоб її очолити та виправити. Але як це навіть теоретично можна зробити? На столі два варіанти — системний та антисистемний, тож розглянемо їх.

Системний полягає в тому, що мусульманам треба активніше брати участь у війні на боці Росії, проявляючи себе, і тоді це призведе до того, що мусульманські військові лідери зможуть очолити Росію, котра «джихадизується». Ми багато писали про ці ілюзії у перші місяці війни, докладно доводячи, чому ця ставка не спрацює. І зараз у цьому плані нам простіше, бо ті, з ким доводилося сперечатися на той час, самі зникли з медіа-радарів з активною пропагандою, а то й зовсім заявили, що перестають займатися політикою, бо її в Росії знищено.

Загалом же цілком очевидно, що ні до якого приходу до влади мусульман у Росії їхня активна участь у війні на її боці не приведе. Адже прихід до влади в сучасних реаліях супроводжують збільшення можливостей і множення ресурсів, тоді як російська машина війни тупо нищить одне та перемелює інше. До речі, у всіх, хто до цього залучений, включаючи хвалений «Вагнер», у якому при збільшенні його сил і можливостей усередині відбувається справжній розвал. Але ми говоримо про мусульман Росії, єдина перспектива яких у цій м’ясорубці, що розкручується, — стати для неї м’ясом і перемолотися на фарш в ім’я «російського світу». І більше нічого!

Але якщо з системним шляхом захоплення Росії мусульманами все ясно, то залишаються ще окремі мрійники, які збивають мусульман, котрі роздумують, із пантелику пишномовними розмовами про те, що мусульмани повинні скористатися падінням цієї системи, але не для того, щоби вбудуватися у світову систему, а щоб осідлати хвилю російського хаосу та спрямувати її проти світової системи.

Кому це пропонується робити — «таємниця це велика є». Адже навіть таліби, які мають реальні можливості та ресурси, не намагаються це зробити, і ймовірно, не тому, що не хочуть, а тому, що пам’ятають, чим минулого разу для них закінчився вихід поодинці проти світової системи. Так само як і ХАМАС або сирійські повстанці, які зосередилися на утриманні своєї території. А тут ці сподівання вселяються тим, хто не має не те що своєї армії, а й навіть зачатків масової політичної організації, які ці мрійники так і не створили за ті роки, коли така можливість для цього, здавалося б, була.

І тут треба розуміти, що якщо завтра на території Росії чи пост-Росії розпочнеться боротьба за владу, визначальними будуть два фактори та їх співвідношення між собою: кількість і якість.

Якщо ми говоримо про мусульман, їхні перспективи також залежатимуть від цих факторів. Там, де їх багато, тобто де є кількість, навіть елементарної якості на рівні здатності конвертувати масовий рух у взяття влади в організацію порядку на своїй території буде достатньо, щоби досягти успіху, якщо на те буде милість Аллаха.

Там же, де цієї кількості немає, гіпотетично досягти успіхів можна лише дуже високим рівнем якості, завдяки якому мусульманська меншість зможе отримати підтримку немусульманської більшості й очолити її. А тепер поставимо питання: де мусульманські діаспори Росії мають щось подібне, в умовах, коли всіх активних чи посадили-вбили, чи вичавили за кордон, а тих, хто залишився, відучили від активної громадської діяльності, вже не кажучи про політичну?

Тому, якщо спуститися з хмар мрій на землю, реальні політичні перспективи у мусульманських сил є там, де мусульмани мають абсолютну демографічну більшість і/або (хоча б за відносної більшості) статус на рівні квазідержавних утворень, що дозволяє домагатися самовизначення. При цьому навіть там узяття влади ще не означатиме її стійке утримання, без якого хвиля хаосу може накрити вчорашніх революціонерів і народи, які вони поведуть. І тут вибудовування взаємин із так званою світовою системою теж вимагатиме відповідального підходу, від якого може залежати успіх чи провал політичного проекту. Тому що, щоб становити щось на світовій арені, треба мати якісь можливості, а якщо вас задушать у зародку, як було з багатьма відчайдушними та зухвалими ісламськими проектами на нашій пам’яті, загроза від вас виходитиме не світовій системі, а радше навколишнім мусульманам і тим, хто піде за вами.

Також варто згадати і голоси, які заявляють, що мусульманам потрібно йти не з національними, а з більшими проектами, на кшталт єдиної держави Кавказу чи Ідель-Уралу. Заявляти можна будь-що аж до світової держави, що теж деякі робили роками. Але на практиці що амбітніші такі заяви, то менше у їхніх прихильників можливостей узяти й утримати владу бодай «між двома ущелинами». А так, звісно, якщо у вас є можливості це зробити «від моря до моря», ніхто не буде проти. Але саме зробити, а не вчергове підвести під розгром тих, хто вам повірив.

Зрештою, діаспори, тобто ситуації, де мусульмани перебувають у меншості. Чи означає все сказане, що їм треба відмовитися від будь-якої політичної активності там? Зрозуміло, що ні. Просто вона швидше за все йтиме в тому форматі, в якому її ведуть мусульмани в західних країнах — як місцеві політики, але при цьому мобілізують підтримку своїх спільнот і намагаються захищати їхні інтереси. І тут непоганий приклад якраз мусульмани України, які, бувши меншістю в немусульманській країні, проявляють себе як її громадяни, заслуговують на довіру суспільства і розширюють простір своїх можливостей як мусульман.

І останнє питання: а чи можна все це, всі ці осередки потім якось зв’язати? Суто теоретично можна, але рухаючись від часткового до загального, а не навпаки. Тобто коли мусульмани, що стали на ноги в окремих місцях, установлять між собою взаємодію, щоб посилювати один одного. Але взагалі-то саме простір Росії в цьому сенсі не повинен становити якогось фетиша, адже про нього нічого не сказано ні в Корані, ні в Хадисі. Тому прагнути взаємодії поверх національних кордонів мусульмани можуть і мають у принципі, але пріоритетні напрями такої взаємодії не обов’язково повинні перебувати в межах нинішніх кордонів РФ.