Незнайома нам Росія: за півтори тисячі кілометрів від Москви люди освітлюють житла скіпками

Щодня Кремль витрачає на «спецоперацію» більше 20 млрд рублів. При цьому багато регіонів у складі РФ живуть так, ніби до ХХІ століття ще дуже далеко. Для цього достатньо звернути з центральної дороги. Щоправда, на подорож такою «справжньою Росією» наважуються лише одиниці-екстремали. Це справжня подорож в інший вимір.

Наприклад, один такий екстремал розповів про те, як вони двома сім’ями на двох позашляховиках вирушили з Москви до Магадана.

Уся подорож зайняла два з половиною місяці. Харчувалися грибами, ягодами, диким часником, рибою, рябчиками, зайцями, лебедячими яйцями, червоною ікрою — загалом усім, що збирали, виловлювали і настрілювали. Солярку брали у військових, на машинно-тракторних станціях та у машиністів локомотивів: «Дивишся по карті, де залізниця. Їдеш туди, чекаєш, більше доби ніколи не чекали.

Піднімаєш руку зі склянкою, зупиняєш локомотив. І машиніст тобі за склянку спирту всі посудини соляркою заллє. Заправок там немає. Доріг, у європейському розумінні цього слова, також немає.

Півтори тисячі кілометрів можна проїхати путівцями та руслами річок і ніякого житла не зустріти…»

Мандрівники майже нічого не купували у цій поїздці, тільки натуральний обмін: «Ми набрали в дорогу старого одягу, спирту, складаних ножів, цукру – і міняли на те, що нам було потрібно.

Одного разу я дав мужику п’ятисотку, він відмовився: «Ні, нам ваших грошей не треба. Що ви маєте з корисного? Цукор? Сірники?» Як у папуасів — можна на складаний ніж або стару куртку виміняти мішок кедрових горіхів…

Звичайно, іноді вони виїжджають у світ. Одна бабця, наприклад, раз на два роки їздить отримувати пенсію за 800 кілометрів. Вона знає, коли йде лісовоз, сідає до машиніста і їде до розвилки. Там наступного дня пересідає на зозулю і їде до селища, де отримує гроші і чекає на зворотну оказію. Уся подорож за пенсією у неї триває місяць».

Мандрівники дісталися місць, де люди носять, що з «великої землі» випадково потрапило: «Наприклад, мужик носив свій армійський бушлат чи спецівку, не знаю, як назвати – зі знаком радіаційної небезпеки на спині. А уявіть його черевики! Замість підметок у них автомобільна покришка. Ну а ножі та інші металеві предмети кують, у них коваль є. Слава богу, у нас на півночі цього металу валяється».

Миються у лазні золою та чистотілом. Але найцікавіше, що гас палять у свята, а в звичайні дні освітлюють будинки лучиною. Мандрівник-екстремал навіть виміняв у них на свою стару куртку світець – «така кована рогулька, куди закріплюється скіпка»: «Мені не тільки світець дали, а й мішок під нього, куди наливається вода, щоб вугілля і попіл в туди падали. До того ж навчили скіпки прожарювати.

Просту березову лучину у світець відразу не вставляють, вона горітиме нерівномірно, коптитиме почне, та й згорить майже відразу. Тому скіпки спочатку прожарюють у печі — розгрібають вугілля і кладуть скіпки на гарячий під, щоб вони прожарились і стали коричневими. Ось тоді скіпки горять добре».

Проте мандрівник говорить, що скіпки його не дуже здивували, «так далеко їхати не треба, щоб скіпки побачити — у нас за півтори тисячі кілометрів від Москви скіпками будинки освітлюють — у Карелії. Там у глушині немає електрики, тому люди не знають, що таке телевізор, холодильник. Ковбасу вони вперше побачили, коли я показав…»

Справді, на значній території РФ ХХІ століття ще не настало. А деякі речі взагалі залишаються незмінними. Наприклад, прагнення Кремля кидати всі ресурси на те, щоб захоплювати нові й нові території, опускаючи рівень життя на них до «російського стандарту».