Незавидна доля безвольного раба російського світу

Олександр Полежаєв — позашлюбна дитина, яка народилася в Рузаївці Пензенської губернії (нині Мордовія) від поміщика Струйського та його кріпачки Аграфени (або Степаниди), яка була зґвалтована паном.

Пізніше цю кріпачку викупив саранський купець Іван Полежаєв і зробив своєю дружиною.

Щоб «покрити панський гріх», документи дитини було виправлено із зазначенням, що Полежаєв народився 1805 р. вже в «законній сім’ї». П’ять років Олександр із матір’ю та вітчимом жили у Саранську. 1808 р. Іван Полежаєв зник безвісти. У 1810 мати Олександра померла, таким чином він залишається під опікою свого рідного батька. Та батько (Струйський) убив одного зі своїх кріпаків, за що був відправлений на заслання, де й помер у 1825 році. Однак перед засланням він встигає відправити сина на навчання в пансіоні при Московському університеті.

З цього моменту починається етап проникнення російської імперської літератури у душу Олександра. Особливо його захоплював пропагандист А.С. Пушкін, що позиціонував себе як опозиціонер.

Однак Полежаєву не дуже припала до душі наявна система влади в імперії. Простіше кажучи, він був російським ліберальним опозиціонером, який був проти самодержавства, але не проти імперії як такої.

У помсту за його погляди імперські опричники багато разів били Олександра до напівсмерті, тримали в карцері, а також двічі відправляли його на війну до Чечні та Дагестану. Хоча він неодноразово втікав з армії, бився з товаришами по службі, ображав командирів і навіть був позбавлений за свою поведінку статусу дворянина — проте брав участь у війнах за цю саму імперію і навіть отримав нагороди за відмінну службу та доблесть у бою.

Своїх опозиційних поглядів Олександр не зрадив, через що регулярно на нього доносили — і він знову і знову потрапляв у в’язниці, де часто бував побитий, чим його здоров’я було сильно підірвано і згодом таки призвело до ранньої смерті поета в 33 роки від сухот, підхоплених у черговій в’язниці. Вже на смертному одрі він дізнався, що імперія попромувала його в офіцерський чин прапорщика.

Полежаєва поховали на Семенівському цвинтарі — але, як це буває в державі, де не цінується ніхто і ніщо, його могилу було згодом знесено, і на її місці виникла промислова забудова.

Багато людей за життя не були оцінені як значні таланти. Так буває у всіх державах за всіх часів. Але дуже мало у світі держав, які навмисно доводять практично всіх своїх видатних громадян до передчасної смерті та життя у постійних стражданнях, а пізніше деяких із них ставлять як приклад для наслідування.

Чи варто вулицям Саранська носити ім’я людини, яка згинула у боротьбі з режимом, котрий сама ж і допомагала будувати, бувши не тільки не в змозі відкрито повстати проти нього, а й навіть воюючи за нього?