Неросійський світ

За даними «Медіазони», на війні з Україною загинуло щонайменше 1744 російських військових. Більшість із них — молоді люди з небагатих регіонів; часто це представники корінних народів — буряти, алтайці, осетини тощо. Після 24 лютого багато людей нетитульної національності в Росії почали усвідомлювати себе наново — і відчули необхідність дистанціюватися від Москви і об’єднатися з земляками. Виникають і антивоєнні національні рухи, наприклад, фонд «Вільна Бурятія». Як переживають війну так звані етнічні меншини — і що вони роблять, щоб із нею розмежуватися? Публікуємо повний текст видання «Холод», яке шукало відповіді на це запитання.

У 1980-х батьки віддали Машу Барлукову в дитячий садок у Новосибірську. Першого ж дня інші діти повалили її на сніг і побили. Тепер Марії 40 років, вона змінила прізвище (тепер вона В’юшкова, за чоловіком), але вона й зараз пам’ятає, що вони тоді говорили: «А чому в тебе волосся чорне? Ти, мабуть, брудна і не миєшся». Так дівчинка зрозуміла, що вона відрізняється від людей, поряд із якими живе.

В’юшкова — бурятка. Її батьки переїхали до Новосибірська, коли навчались у вишах. Закріпитись у місті їм було непросто — сім’я часто переїжджала, а дочка довго жила у бабусі в Бурятії й кілька років ходила там до школи. Дитячий садок, як виявилося, був лише початком: у новосибірській школі Машу постійно називали «вузькоокою»; на другому курсі університету, де вона вчилася на хіміка, викладач теорії ймовірності навіть сказав про дівчину, що вона дуже розумна для своєї національності, бо вона добре написала контрольну. Інша викладачка говорила про монгольські народи, що вони «ступнули з юрти в соціалізм».

Коли В’юшкова почала працювати в одному з науково-дослідних інститутів Академмістечка, колега відпускав на її адресу недоречні жарти, зображуючи «вузькі очі». Дівчині все це дуже не подобалося, але вона звикла: повсякденна дискримінація стала для неї як «повітря, яким дихаєш».

Проте безпечно в Новосибірську дівчина не почувалася — тим більше, що в 2000-х роках вона все частіше почала чути про напади на людей неслов’янської зовнішності. Коли 2010 року В’юшкова захистила дисертацію, їй запропонували роботу в американському університеті; тепер вона живе в Пало Альто, одному з головних міст Кремнієвої долини, і співпрацює з компанією IBM. «Я не цікавилася політикою, — зізнається В’юшкова. — Мене хвилювали лише мої квантові обчислення й більше нічого».

Все змінилося 24 лютого, коли російські війська вторглися в Україну. Майже відразу почали приходити повідомлення про те, що в полоні виявилися буряти, і В’юшкова зробила з цього висновок, що її земляків на війні багато. «Для мене це не питання політики, а сумління, елементарної людяності та здорового глузду, — пояснює вона. — Я зрозуміла, що треба щось робити». 28 лютого В’юшкова надрукувала плакат “Stop Putin” і пішла на мітинг у Сан-Франциско. Буряти в інших країнах чинили так само. Представники діаспори в інших країнах зв’язувалися одне з одним, знімали антивоєнні відео та збиралися разом на акціях із гаслами «Buryats against Putin’s war». Так стихійно виник бурятський антивоєнний рух.

«На мітингах у нас постійно запитували, яку організацію ми представляємо. Ось ми й вирішили зробити фонд “Вільна Бурятія”, — каже В’юшкова. — Війна, як вампір, висмоктує молоду кров із мого народу — і, звичайно, свою ідентичність я тепер відчуваю яскравіше. Для мене стало дуже важливо, що я бурятка і проти війни».

Відповідь російському світу

У Росії дискримінація тією чи іншою мірою зачіпає всіх, хто не відповідає «стандарту російськості» за етнічною, релігійною, расовою ознакою, каже журналіст, автор подкаста  «Країна регіонів» та Телеграм-каналу  про регіоналізм Тодар Бактемір. «Рамки нормативності, поза якими людей дискримінують, є дуже вузькими, і при цьому змінюються від людини до людини і від регіону до регіону, — розмірковує він. — Від дискримінації та ксенофобії не застрахований, в принципі, ніхто».

Як розповідає Наталія Юдіна, експерт центру «Сова», котрий аналізує злочини на ґрунті ненависті, з початку 2000-х у Росії діяло багато неонацистських угруповань, які безкарно чинили злочини проти етнічних меншин та мігрантів. «Після розпаду СРСР у Росію приїхало багато мігрантів, що породило певну протидію. Адже б’ють не по паспорту, тому нападали на тих, хто відрізнявся зовні», — каже Юдіна. За даними «Сови», піку злочинність на ґрунті ненависті досягла у 2008 році.

У грудні 2010-го в Москві у сутичці з вихідцями з Північного Кавказу загинув уболівальник «Спартака» Єгор Свиридов. Серед футбольних фанатів завжди було багато радикальних націоналістів: акції пам’яті вбитого зрештою вилилися у стихійний мітинг на Манежній площі та масові заворушення, а з представниками вболівальників особисто зустрічався Володимир Путін.

Після цього влада зайнялася націоналістами всерйоз. За наступні кілька років усі організовані націоналістичні рухи були розгромлені чи кооптовані Кремлем; із початком роботи Центрів «Э», якими ми їх знаємо зараз, ультраправих почали активно садити. За словами Юдіної, на цей момент рівень радикального насильства впав. «При цьому рівень підкилимної дрімаючої етнічної ксенофобії особливо не змінюється, це видно з соцопитування, — додає експертка центру «Сова». — Поліція, звичайно, переслідує всіх, кого може, але варто трохи послабити [контроль], як станеться новий сплеск насильства».

У 2014 році після київського Євромайдану державні російські ЗМІ почали активно говорити про українських «нацистів» та «бандерівців». Юдіна вважає, що через це говорити про націоналістів у Росії стало «не комільфо», а злочини на ґрунті ненависті почали свідомо замовчувати. За даними «Сови», у 2021 році від таких злочинів потерпіли щонайменше 63 особи; троє із них загинули.

Калмик Алдар Ерендженов пережив сучасну історію російської ксенофобії на особистому прикладі. У 2007-2008 роках, коли він навчався на факультеті міжнародних відносин у МДІМВ, він кілька разів бився зі скінхедами в метро: «Мені кричали, що я чурка вузькоока і неросійська». Під час сесії на другому курсі Ерендженов посварився з викладачем англійської мови, і його відрахували: «Викладачка не ставила залік мені і двом вірменам. Я сподівався на свої знання і намагався довести свою правоту. Викладачка кинула: “Чорт неросійський”. Я послав її на три літери і грюкнув дверима. Кар’єра дипломата не відбулася». Ерендженов жартує, що якби тоді «проковтнув» образу викладачки, то зараз був би російським аташе у Пхеньяні.

Після відрахування він повернувся до Елісти, довчився в Калмицькому державному університеті на істфаці й потім навіть викладав у ньому історію Росії, за якою свого часу посідав призові місця у шкільній всеросійській олімпіаді: «Пам’ятаю, на нагородженні голова комісії обурювався, що всі призери неросіяни: татарин, башкир та калмик». У 2013 році Ерендженов із дружиною створив бренд одягу 4 Oirad, який популяризує культуру малих народів: калмицькі, бурятські, алтайські теми, буддизм, тенґріанство, шаманізм. У 2019 році Ерендженови переїхали до Москви, щоб розвивати свій бізнес. Алдар думав, що місто змінилося і погіршало, але зіткнулося з проблемами, вже коли намагався знайти житло.

Як згадує Ерендженов, коли він представлявся телефоном ріелторам або господарям квартир, майже завжди стикався з ксенофобією. «Алдар? Ви неросіянин, чи що? Ми неросіянам не здаємо». «Ви мусульманин? Мусульманам не здаємо» (Калмики – буддисти). «Ви, напевно, привезете своїх 30 людей і запаскудите нам квартиру».

Квартиру калмицький дизайнер знайти так і не зміг. У результаті його сім’я два роки жила в лофті на одному з колишніх московських заводів через стіну від швейного і друкарського цеху, де вони виробляють одяг. Коли почалася пандемія, а дружина Еренженова завагітніла, вони повернулися до Елісти.

Після початку війни у ​​столиці Калмикії з’явився білборд на підтримку російських військ із написом «Я калмик, але сьогодні ми всі росіяни». Коли Ерендженов побачив його, то згадав футболки, популярні у націоналістів: білий напис традиційним кириличним шрифтом «Я русский» на чорному тлі. 4 Oirad вирішив обіграти ці фрази і випустив речі з принтом «Нерусский» — це слово написано тим самим кирилічним шрифтом, що в націоналістів. «Це відповідь російському світу, тому що насправді ми маємо свій неросійський світ, — пояснює Ерендженов. — Ми хотіли зробити слово “нерусский”, яке використовується як образа, позитивним. Я неросіянин, і я цим пишаюся».

У квітні Еренженові переїхали зі своїм бізнесом до Монголії, побоюючись, що російські силовики можуть ними зацікавитися через антивоєнну позицію. На запитання, чому вони обрали саме цю країну для релокації, дизайнер відповідає: «Тут на нас не дивляться як на людей другого сорту».

Духовний каркас країни

Національне питання в Росії — складна та невирішена проблема. З одного боку, Конституція написана від імені «багатонаціонального народу, об’єднаного спільною долею на своїй землі». Представники влади регулярно апелюють до цієї багатонаціональності — наприклад, Володимир Путін на початку війни, говорячи про загиблого в Україні лакця Нурмагамеда Гаджимагомедова з Дагестану, заявляв: «Я російська людина, як кажуть, у мене в роді навколо Івани та Марії, але коли я бачу приклади такого героїзму, мені хочеться сказати: я лакець, я дагестанець, я чеченець, інгуш, росіянин, татарин, єврей, мордвин, осетин».

З іншого боку, на прес-конференції у 2018 році на запитання журналістки ДТРК «Дагестан» Олени Єськіної, чи не помічає президент, що у великій багатонаціональній країні на телебаченні показують лише «красивих діток» зі світлим волоссям та великими блакитними очима і що у кремлівському полку «негласним критерієм» є слов’янська зовнішність, Путін відповів: «Вам здається». Зовсім недавно, 20 квітня, президент публічно познущався з башкирської мови, спотворивши назву уфимського кафе як «Айпад, халява».

Побутова ксенофобія завжди була звичайною справою для російських політиків, однак останніми роками, як вважає Тодар Бактемір, Кремль серйозно звернувся до імперських штампів і просуває верховенство російського народу як державотворчого. Журналіст пов’язує це з ефектом «російської весни» на Донбасі 2014 року.

Один із проявів такої державної політики — те, що відбувається в Росії із національними мовами. У 2017 році, виступаючи в Йошкар-Олі, президент заявив, що російська мова — «природний духовний каркас країни», «його має знати кожен», а знижувати рівень та час викладання російської неприпустимо. Через рік до закону про освіту внесли поправки, проти яких виступали лінгвісти та мовні активісти. Формально від навчання державних мов національних республік звільнили тих учнів, хто не вважає їх рідними, але за фактом вийшло інакше. «Наприклад, у класі більше росіян, ніж татар, і директору невигідно тримати вчителя татарської мови через низький попит, тому він міг сказати батькам: “А давайте ви напишете, що ваша рідна мова російська, ви що, Пушкіна не любите?”» — наводить приклад Бактемір.

Особливо гострим питання виявилось у Татарстані: там деякі школи відкрито чинили опір приписам прокуратури скоротити кількість уроків татарської. В Удмуртії у 2019 році біля будівлі Держради в Іжевську на знак протесту підпалив себе заслужений науковий діяч республіки Альберт Разін; поруч із ним лежав плакат «І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти». Пізніше Разін помер у лікарні.

Боротися з державою в Росії важко — і в результаті активісти спостерігають, як із шкіл у національних республіках поступово зникає викладання мов цих республік: ними виділяється менше годин, і навчання роблять факультативним.

Водночас практично всі національні та республіканські рухи, які виступали за самостійність регіонів, культурну автономію та просування національних мов були задушені силовиками, розповідає керівник розділу «Неправомірний антиекстремізм» центру «Сова» Марія Кравченко. Наприклад, влада Татарстану і Башкортостану методично боролася з національними рухами. Башкирського активіста Айрата Дільмухаметова у 2020 році посадили на дев’ять років за заклики до дотримання федералізму, які суд вважав закликом до сепаратизму. Громадських лідерів Інгушетії, які протестували проти зміни кордонів республік на користь Чечні, засудили до термінів від семи з половиною до дев’яти років за екстремізм та протидію силовикам. Багато регіональних активістів, які мали таку можливість, поїхали з Росії.

Проте політична та культурна боротьба за збереження регіональних ідентичностей продовжується. Засновниця вебзину про життя етнокультурних спільнот у Росії Agasshin Софія Джунг Шин Ан, за походженням єврейка та кореянка, каже, що після 24 лютого спостерігає піднесення антивоєнних та деколоніальних рухів у Росії. Якісь виникли ще до війни, але переформатувалися під новий порядок денний (наприклад, спільнота «Азіати Росії» раніше розповідала про проблеми та традиції азійських народів Росії, а тепер публікує фотографії з акцій протесту та інформацію про загиблих військових); якісь з’явилися саме через війну — наприклад, створена за участю Марії В’юшкової «Вільна Бурятія».

Є й ті, хто протестує поодинці. Наприклад, активіст Айхал Аммосов провів кілька антивоєнних акцій у Якутську — зокрема одиночний пікет біля меморіальної дошки відомого науковця-топоніміста та заслуженого вчителя ЯАССР Михайла Іванова (справжнє ім’я — Багдарин Сулбе). Фразу своєму плакаті Аммосов написав якутською; перекладається вона так: «Людина сонця жаліслива, людина айї милосердна, нехай не буде війни». Перша частина цієї фрази — якутське прислів’я, яке закликає до милосердя та допомоги людям у біді, а «людина айї» — це той, хто веде творчий спосіб життя, шанує свою культуру, батьківщину, людей навколо себе та своїх предків. 25 квітня Аммосова затримали, через дві доби суд оштрафовав його на 500 рублів за дрібне хуліганство — а після суду поліцейські відразу затримали Аммосова знову.

За словами Софії Джунг Шин Ан, після початку війни в Україні деколоніальні активістки з усього світу щодня випускають тексти про імперіалізм, расизм та дискримінацію в Росії. «Ніби відбувається пострадянський BLM, не тільки в Росії, а й у пострадянських країнах, які потерпіли від російської агресії, — каже творець Agasshin. — Я відчуваю, що ці ідеї зростають, як трава, дуже щільно та горизонтально. Ми нарешті всі об’єднані, і це дає надію на те, що ми переможемо».

Жити на злість

Загострення національної ідентичності на тлі війни є природним способом дистанціюватися від політики та риторики Кремля, вважає журналіст і дослідник регіоналізму Тодар Бактемір. «Москва посилає людей воювати до України. Чи робила б це незалежна Казань? Я не думаю, бо татари як політична нація не мають жодних претензій до українців», — пояснює він.

26-річна Аліна (ім’я змінено на її прохання) із Санкт-Петербурга по матері мокша та ерзя, а по батькові — на чверть циганка. Своє етнічне коріння вона виявила недавно — у сім’ї про це не говорили. А по-справжньому дівчина почала відчувати свою ідентичність восени 2021 року, коли почалися розмови про війну. «Я зрозуміла, чому в моїй сім’ї не говорять жодною з фінно-угорських мов, чому в мене російське ім’я, чому мама говорила, що тато росіянин, чому бабусі з дідусем було начхати, де вони народилися, — міркує вона. — Їхню історію стерли, їм було простіше визнати: мовляв, я росіянка, від’їбіться від мене, будь ласка».

З початком вторгнення Аліна зрозуміла, що сто років тому з її предками зробили те саме, що зараз відбувається в Україні. Дівчина почувалася «мертвою» і навіть думала накласти на себе руки: «Хотіла піти на Палацову площу і повіситися на воротах Зимового палацу як політичний жест. Але я зрозуміла, що дідові в бункері начхати на фінно-угорську дівчинку, тому вирішила жити їм усім на злість».

Зараз Аліна вчить фінську як компромісну мову фінно-угорської сім’ї, багато читає про фінно-угорські народи, ходить до лісу (за словами дівчини, це важлива частина фінно-угорської ідентичності) і перестала соромитися своєї зовнішності. «У мене дуже широкі вилиці, трохи грубі риси обличчя та дуже тонкі губи. Я погугла, як виглядають фінно-угри, і все стало на свої місця. Я не підходжу під конвенційні параметри краси, тому що я не росіянка, і ніколи нею не була».

Такі життєві стратегії використовують після 24 лютого багато людей нетитульної нації. 22-річна алтайка Толунай (ім’я змінено на її прохання) почала усвідомлювати свою ідентичність, тільки коли переїхала до Москви на навчання і виявила, що для багатьох її рідна культура — це шаман, який б’є в бубон і танцює. Після початку війни вона перестала спілкуватися з росіянами, які не розуміли, про що вона говорить, коли розповідає про ксенофобію. «З початку війни я зрозуміла, що в нас не бачать таких самих членів суспільства, — каже Толунай. — Мені захотілося дистанціюватися і повністю перейти на алтайську мову».

Денацифікація Росії

У фонді «Вільна Бурятія» зараз десятеро людей. За словами його віце-президента Вікторії Маладаєвої, переважно вони перебувають за кордоном — але до фонду постійно звертаються люди з Росії. «Ми не хочемо наражати на небезпеку наших земляків у Росії, — пояснює вона. — Пишемо, що треба розуміти ризики, такі у нас закони, що є загроза до 15 років ув’язнення [за статтею про “фейки”]».

Активісти «Вільної Бурятії» постійно випускають антивоєнні відеоролики: «Нас тригернула “денацифікація України”. Ми постійно стикаємося з дискримінацією в нашій країні, де денацифікація Росії?». Одним зі своїх завдань фонд бачить зміну іміджу свого народу, до якого приклеївся ярлик «бойових бурятів Путіна»: спочатку після історії танкіста Доржі Батомункуєва, який обгорів у Дебальцевому у 2015 році, а потім після відеозвернення прокремлівських активістів з Іркутська до «переляканих українців» .

Також фонд проводить юридичні консультації; складає інструкції для військовослужбовців, які хочуть звільнитися, щоби не воювати; виступає за санкції проти регіональних чиновників, наприклад, голови Бурятії Олексія Циденова та депутатів Народного хуралу, які підтримали війну. Марія В’юшкова відповідає у фонді за аналітичну роботу: вона складає списки етнічних бурятів із Росії, які загинули в Україні, за відкритими джерелами.

Як пише видання «Люди Байкалу», перші труни до Бурятії прийшли на початку березня; відтоді похорон військових проходить майже щодня. За даними «Медіазони», республіка посідає друге місце за кількістю офіційно визнаних загиблих (85 осіб), більше лише в Дагестані (125). Військові частини, розквартировані в Москві та Петербурзі, офіційно втратили 13 людей.

В’юшкова вже нарахувала 150 загиблих бурятів із Бурятії, Забайкальського краю та Іркутської області. При тому, що буряти в республіці становлять 29,5% населення, серед загиблих із Бурятії їх 44%. «Видно, що буряти на цій війні гинуть диспропорційно, а народ у нас дуже маленький, 400 із чимось тисяч людей у ​​країні, — каже В’юшкова. — Буряти становлять лише 0,3% населення Росії, а серед офіційно загиблих їх 2,8%. Втрати набувають масштабу національної катастрофи».

Щоб зрозуміти масштаб цієї катастрофи, В’юшкова наводить для порівняння офіційні дані за десять років афганської війни: 26 людей із Бурятії загинули, двоє зникли безвісти. Схожа статистика — в Астраханській області, звідки родом Тодар Бактемір: влада визнала смерть 22-х військовослужбовців в Україні, з них 18 осіб — казахи (такий висновок Бактемір зробив за ПІБ, місцем народження та фото), які становлять лише 16% населення регіону.

25-річна кабардинка Зарема (ім’я змінено на її прохання) працює журналісткою у Ставрополі. Три її однокласники та двоюрідний брат поїхали на війну; у кожній родині її рідного міста під Нальчиком є ​​хтось, хто виїхав воювати. Зарема вважає, що солдатів із Кавказу відправляли в Україну насамперед; її джерела говорять те саме. «Мало того, що війна сама собою дуже гидка, так ще й як гарматне м’ясо використовували тих, кого не шкода», — обурюється вона. Її двоюрідний брат служив за контрактом, як і багато хто, він поїхав «на навчання», а опинився на війні. За тиждень, за словами Зареми, він повернувся, написав рапорт і звільнився: «Їх туди відправили, не давши нормального озброєння, вони не могли не те, що когось вбивати, а навіть захищатися. Вони зрозуміли, що їх послали помирати».

У тому, що більшість військових — вихідці з проблемних областей і республік, є причини соціально-економічного характеру: про них розповідав «Холоду» політолог із Центрально-Європейського університету Кирило Шамієв. «Хлопці з депресивних регіонів закінчують школу, і перед ними постає вибір, що робити далі. Військова служба зрозуміла, у ній є ідеологічна громадянська позиція — ти захищаєш свою країну, — пояснює дослідник. — При цьому за регіональними стандартами за це платять добрі гроші та дають соціальну підтримку: квартиру та охорону здоров’я». Середня зарплата у Росії за контрактом становить 32 тисячі рублів на місяць. Сім’ям загиблих в Україні військових Путін обіцяв 7,4 мільйона страхових забезпечень та одноразової допомоги.

«Гвалтують і вбивають не лише росіяни, а й татари, казахи та всі інші у складі російської армії, — визнає Бактемір. — Але сам факт, що вони опинилися там, свідчить про те, що вони ще й жертви імперського режиму».

Алтайка Толунай 14 березня поховала троюрідного брата — він був контрактником і воював в Україні. У її сім’ї загиблого шанують як героя: до його батьків приїжджали заступник голови республіки Алтай та представник генпрокуратури, щоб розповісти про його подвиги. Тепер у сім’ї Толунай про війну погано не говорять — це вважається зрадою.

«Я не розумію, за що воював мій брат. За російський світ? Навіщо? Він алтаєць, обидва його батьки алтайці, у нього залишилося двоє дітей, молодшого він навіть не встиг побачити, — обурюється Толунай. — Я не знаю, як донести до рідних цей нонсенс. Нас у Росії 70 тисяч людей і нас відправляють туди воювати. Люди в алтайських національних костюмах вишиковуються в букву Z. При цьому єдина школа [в регіоні], в якій алтайської мови вчать із першого класу, навіть своєї будівлі немає. Її не можуть збудувати вже багато років».