Народ із суб’єктністю огірка

Кожен народ любить, щоб його хвалили і говорили про його мудрість, витримку та хоробрість, яким немає прикладів у світовій історії.

Проте саме здатність боротися за місце під сонцем є якістю, що утримує над прірвою небуття народи, які не мають власних держав.

Народ, про який ітиметься, вважається далеко не малим народом у РФ. Він має свою національну республіку, свої політичні еліти, духовенство, письменників і навіть політичних емігрантів. Він пишається своєю суб’єктністю, правда, не всім зрозуміло, в чому вона полягає.

Після 24 лютого виявилося, що вся суб’єктність народу полягає у змаганні з іншими національними республіками на тему «Хто більше вкладеться у спеціальну військову операцію?». Але навіть боротьба за потрапляння в ТОП-10 суб’єктів РФ за кількістю загиблих, як і за кількістю добровольців, не вирішує нагальних питань для народу. Національні партії як були заборонені, так і залишилися. Інститут президентства не відновлено. Державна мова так і залишилася «непотрібним шкільним факультативом». Та й чи є в цьому сенс, коли вся державність республіки – картонна декорація в театрі «Федерація»?

Звичайно, цей народ міг би поборотися не за увагу Москви, а за увагу інших держав. Знайти союзників. Знайти ресурси. Але сама думка про діалог на рівних з Україною, Азербайджаном, Туреччиною чи Литвою страшенно лякає представників нашого народу. Вони бояться «бути використаними». Бояться навіть тоді, коли нашу молодь привозять у трунах із України.

Ті нечисленні славні сини нашого народу, хто знайшов у собі рішучість виїхати за кордон, не змогли знайти сміливості стати політиками. Журналістами – так. Експертами – так. Відеоблогерами – так. Проводити нескінченні меморіальні акції, згадувати жертв давно програних битв – теж так. Це створює досить сюрреалістичне сприйняття нашого народу іноземцями. Коли турецькі газети пишуть про нові можливості, які відкриває російсько-українська війна перед турками (тиск на Швецію та Фінляндію, зона безпеки на південний кордонах, удар по YPG, нові ринки для турецьких дронів) – то емігранти серед нашого народу зайняті історією та фольклором, у кращому випадку – питаннями релігії та спорту. Тобто навіть еміграція, стара й нова, живе у своєму вигаданому світі барвистих килимів та головних уборів ручної роботи народних майстрів. У нас немає своїх політиків, а отже, і своєї політики.

Наш народ всіляко ховається від реального життя, що вирує за стінами чайної/кафетерію/офісу/культурного центру. Він так і не зміг заявити про себе як про силу, яка має власні інтереси та власну волю.

А що він міг би зробити, спитаєте ви? Міг би створити стипендіальний фонд для талановитої молоді, щоб її (молодь з нашого народу) відправляти на навчання, скажімо, до Туреччини. Там проводити ідеологічну та педагогічну роботу як відкрито, так і кулуарно, готуючи до служіння своїй батьківщині.

2020 року міг би набрати добровольців, у кількості хоча б одного взводу, і запропонувати уряду Азербайджану свою безкорисливу допомогу у справі звільнення окупованих вірменами земель. Повірте, навіть якби Баку відмовив публічно чи неофіційно прийняти таких добровольців – подібний крок був би високо оцінений азербайджанським народом.

Якщо ж на весь наш народ (а він далеко не малий, як ми писали раніше), не знайшлося б 40 сміливих чоловіків – можна було б сформувати групу жінок-парамедиків. Проте це зробити від імені національного руху. Новина про таку групу розлетілася б доброю звісткою як серед наших людей, так і серед азербайджанців. Тільки уявіть собі – військовий лікар на передовій, надається медична допомога азербайджанському воїну, а в лікаря – шеврон із нашою національною символікою.

Зрештою, вже у 2022 році ми могли б повторити те саме в Україні – на фронтах війни, яка змінить політичну карту світу. Могли б заявити про себе як про окрему та самостійну силу.

Однак ні на що подібне наш мудрий, сміливий та заповзятливий народ виявився просто не здатним. Експерти та блогери, журналісти та редактори анонімних, але популярних телеграм-каналів пояснять чому. Відповіді будуть дуже переконливі, як твір на тему «Я хотів би закінчити університет і знайти роботу, але боюся бути використаним».

Пояснять, але ці пояснення нікому не цікаві. Ні азербайджанцям, ні українцям, ні туркам. Власне, вся ця допомога (взвод бійців, як і група парамедиків) не має скільки-небудь важливого військово-політичного значення – це більше не про азербайджанців, українців чи ще про когось там – це про нас. Допомогти собі. Заявити про себе. Вирішувати свою долю. Врятувати себе.

Поки що ми залишаємося народом із хитрістю Конфуція, з мудрістю Платона, але з суб’єктністю огірка. Вічно ниючі, стогнучі, безправні та сопливі – схлипуємо та покірно зустрічаємо наших дітей – у трунах, що прийшли з чергової московської війни.