«Мовна різноманітність» по-путінськи: хто винен?

За влади Путіна стали зникати не тільки мови, які й без того перебували на межі зникнення, а й мови народів, іменами яких названо відповідні республіки. Можливо, виною тому став розгром національної освіти в цих республіках, здійснений з подачі Путіна у 2017 році, коли з обов’язкових програм їхніх державних шкіл було вилучено вивчення місцевих державних мов цих республік? Розбирається колумніст «Idel.Реалії» Харун Сидоров.

Взагалі, з огляду на специфічне, скажімо так, ставлення Путіна до своїх слів, у багатьох у світі давно склався підхід: дивитися не на те, що він говорить, а на те, що він робить. Це буде розумно і в цьому випадку, адже різниця між його заявами про необхідність збереження в Росії мовного різноманіття та підтримки національних мов і реальної державної політики, яку він проводить, радикальна. Причому це випливає з висновків і даних російських експертів і переписів.

Так, в інтерв’ю від 2020 року завідувач лабораторії дослідження та збереження нечисленних мов Інституту мовознавства Російської Академії Наук Ольга Казакевич констатувала, що за останні десятиліття корінні народи Росії втратили десять мов. Причому, зважаючи на наведені їй дані, чотири з них зникли саме в роки правління Володимира Путіна: західномансійська, керецька, ороцька, східномансійська. Ще п’ятнадцять мов на момент того інтерв’ю перебували на межі зникнення: алеутська, бабинська саамська, водська, ітельменська, йоканьська саамська, караїмська, колимська юкагірська, кримчацька, вільтинська (ороцька), міднівська алеутська, тазовська, тофакларська, тундрова енецька, чулимсько-тюркська, південноселькупська.

Втім, офіційним російським особам, які міркують про збереження мовного різноманіття, хоч як це дивно, вигідно робити це на прикладі подібних мов, що зникають. Адже хай би як сумно це було, зберегти мови з кількістю носіїв від 2-х, як у випадку з алеутською (станом на 2020 рік), до 20-ти, як у випадку з чулимсько-тюркською мовою, об’єктивно складно. А це дозволяє, з одного боку, пафосно заявляти про необхідність збереження подібних мов, з іншого боку розводити руками — мовляв, дуже хотіли зберегти, але не вийшло. Що вдієш, така нам дісталася спадщина, та й узагалі в усьому світі подібні мови перебувають під загрозою зникнення.

А ось про що російським офіційним особам, починаючи з першої, вкрай невигідно говорити, то це про те, що в Росії відбувається з мовами порівняно великих народів, які мають об’єктивно непоганий потенціал розвитку. Наприклад, із мовою другого за чисельністю народу Росії — татарського, становище якого автоматично дає розуміння, що відбувається з меншими мовами народів. За 11 років між останніми двома переписами населення кількість тих, хто розмовляє татарською мовою в Росії, скоротилася з 4 млн 281 тис. до 3 млн 261 тисяч, тобто на 1 млн 20 тисяч осіб або на майже 24%.

Далі, якщо у 2010 році налічувалося 392 тисячі носіїв мордовської мови (до якої в Росії офіційно включаються ерзянська та мокшанська мови), то за переписом 2020 року лише 220 тисяч, тобто на 56%. І це у народу (або групи народів), який має свою республіку…

А що ж таке сталося, що при владі Путіна почали зникати не лише мови, які й без того перебували на межі зникнення, а й мови народів, іменами яких названо відповідні республіки? Можливо, виною тому став розгром національної освіти в цих республіках, здійснений з подачі Путіна у 2017 році, коли з обов’язкових програм їхніх державних шкіл було вилучено вивчення місцевих державних мов цих республік?

Сам Путін у розмові з татарським режисером Айдаром Заббаровим сказав наступне: «Те, що Ви кажете, це дуже важливо, бо був момент, коли після розвалу Союзу у нас у Росії дуже багато, на жаль, було втрачено з погляду підтримки національних мов».

Знову, виявляється, винен «розвал Союзу»… І це при тому, що після нього в тому ж Татарстані в умовах якогось, але республіканського суверенітету татарські мови та культура активно відроджувалися. А потім до влади прийшов Путін і майже відразу ухвалив у 2002 році поправки до закону про мови народів Росії, якими заборонив їм використовувати зручну їм графіку, зобов’язавши перекласти всі мови на кирилицю. І зникнення татарських вивісок на латиниці в Татарстані, де вони були своєрідними символами національного відродження 90-х, стало першим кроком до того, що відбувається з татарською (та й іншими неросійськими мовами) зараз.

Утім, в одному з Путіним можна погодитись. Але не в тому, що в нинішньому занепаді мов неросійських корінних народів винен «розвал Союзу», а в тому, що за його влади становище їхніх мов стало гіршим, ніж було навіть за СРСР. Причина лежить на поверхні: хоч за досить лицемірного інтернаціоналізму в Союзі також впроваджувалась мова «старшого брата», але все-таки всім його народам не навіювалася думка, що вони росіяни.

Автор цих рядків, бувши дитиною, навчався в одній із «російських шкіл» Баку і добре запам’ятав, як у його клас на початку шкільного року помилково замість сусідньої азербайджанської школи перевели учня, чия родина переїхала в новий район, і він узагалі не знав російської навіть на рівні, що дозволяє спілкуватися з учителем та однокласниками. У ситуації швидко розібрались, і хлопчика перевели до сусідньої азербайджанської школи. Це було при тому Союзі, на розвал якого періодично нарікає Путін, а тепер питання: чи можливо в путінській Росії, щоб учень школи в будь-якій з російських республік серед її титульного населення вчився і говорив своєю рідною мовою, але не знав російської? Ні, неможливо, оскільки на обов’язковості вивчення російської мови за необов’язковості вивчення республіканських державних мов наполіг сам Путін. Тому повсюдною є прямо протилежна ситуація, коли представники неросійських народів, які вчаться і говорять російською, у своїх республіках не знають своїх мов. Ось такий захист мовного різноманіття насправді, а не на словах.