Мовна колонізація: як Москва перетворює на росіян усіх, над ким отримує владу

Мовна колонізація: як Москва перетворює на росіян усіх, над ким отримує владу

Що спільного у корінних народів РФ із українцями? Ставлення Кремля, який, поневоливши народ, зросійщує його до такої міри, що в третьому поколінні люди бояться розмовляти своєю рідною мовою. У чому секрет цієї русифікації – чому вона ефективна навіть зараз і чим небезпечна?

Про це VoxUkraine розповіла українська письменниця й мовознавиця Євгенія Кузнєцова. Наводимо її розповідь із незначними скороченнями.

Є така гра – реверсі. Це дошка з двоколірними фішками. Я маю жовто-блакитну. Якщо вашу жовту фішку оточили блакитні, ви мусите свою перевернути, щоб вона теж стала блакитною. Фішка адаптується до середовища, мімікрує під колір довкола. В оточенні неможливо лишатися собою, іншого виходу немає. Треба ставати на голову і робити вигляд, що ти такого самого кольору, як фішки поруч. Виграє той, чий колір займає всю дошку. Посередині зійтись неможливо. Лишається тільки один колір, хоча боротьба може бути довгою і запеклою.

Ця гра своєю безвихіддю і безжальністю нагадує процес мовної колонізації, коли умови створюються такі, що зберегти власний колір стає неможливо. Проте відмінність між грою і життям все ж суттєва: фішка не намагається довести, що перевернулась добровільно. І хотіла перевернутись. І дуже цінує свій новий колір. Та й взагалі вона «завжди була такою».

Мова в імперському розумінні – це мітка своєї території. Недарма Путін так активно у розмовах зі світовими лідерами з березня 2014 року ототожнював російськомовність із «русскостью», називаючи російськомовних українців співвітчизниками і «русскими».

Російськомовний простір, за його визначенням, – автоматично російський, це «їхні» перевернуті фішки. І дозволити українцям знову заговорити власною мовою вважалось реваншем, якого в Росії допускати не збирались. Не дарма Росія так фіксується на темі «нашизму»: щойно в 2013 році розпустили шовіністичний рух «Наши», одразу зʼявився «Крымнаш». І «нашість», як не крути, визначалася за мовою – хотіли того російськомовні українці чи ні, вважали вони себе «ихними» чи ні.

Складно коли жертва наполягає на тому, що її російськомовність – це вільний вибір вільної людини. Ти наче намагаєшся повернути людині втрачене, а вона дивиться на давно експропрійоване майно і каже «це не моє». Це небажання бути у ролі жертви, хай і через покоління, небажання визнати, що з тобою чи з твоїми батьками зробили щось лихе, це старе-добре прагнення надійніше прикрити скелети у шафі і зробити вигляд, що все добре, а ви, українізатори, нагнітаєте і колупаєте давно зарубцьовані рани.

Насправді російськомовність українців ніколи не була усвідомленим вибором вільної людини. Це завжди був вибір людини упослідженої і приниженої.

Перейти на російську і відректись від україномовності в СРСР було надією на краще життя, можливістю забезпечити собі, або хоча б власним дітям, приналежність до домінантного класу. Це була надія на відносну карʼєрну свободу і добробут.

Диявольська угода: віддай мені свою душу, стань «нашим» за можливість почуватися повноцінним громадянином.

На підпис цю угоду підсовують поступово і нібито добровільно, хоча в лінгвістичних студіях існує поняття вимушеного носійства мови, коли без нього держава тебе позбавляє цілої низки можливостей.

З кінця 30-их років ХХ століття СРСР перейшов до програми російського націоналбольшевизму. Це сталося після сталінської «українізації», якою так люблять розмахувати у дискусіях гомо совʼєтікус. Обперлись об українство, винищили його основу – і розкрили власні шовіністичні карти.

Ідея про інтернаціоналізм і культурне розмаїття залишилась у гаслах і на папері, а Радянський Союз, як передрікав Троцький ще в 1936 році, пішов за лекалами національного проекту, де титульною нацією були росіяни, а решта народів – колонізовані і принижені. Російська стала єдиною стежиною до повноцінного громадянства. Місцеві мови не вважались хоч якоюсь цінністю, лишаючись кумедними атрибутами для звітних концертів «песни і пляски».

Бути україномовним в СРСР означало автоматичну приналежність до «підозрілого», ще за визначенням Сталіна, класу селян і дрібної буржуазії, а не до основи радянського устрою – пролетаріату. Бути не російськомовним – це не могти включити себе до лав російського народу, «провідника і творця революції». Це нездатність бути причетним до «найвеличнішої» літератури і культури, про яку говорили на всіх рівнях – від генералісімуса на зʼїздах до передмови у букварі. Неросійськомовність – це нижче становище на роботі, це покора в армії та на заводах, де вищі посади займали запрошені представники титульної нації, це усвідомлення, що рідною мовою ти не можеш дати освіту повного циклу дітям і що вони, будучи не російськомовними, не можуть сподіватись на успіх у житті.

Після збройної окупації, після масових репресій, після голодного геноциду селян з їхньою прикіпілістю до землі і до мови ця угода була не агресивною, тому й підлішою.

Мовна приниженість не російськомовних доводиться випадковою статистикою: як-от тим, що з усіх етнічних росіян СРСР, включно з тими, хто жив по всіх республіках, менше відсотка володіли іншими мовами: не було, отже, потреби у приїжджих спеціалістів вчити місцеві мови. У війську до 90% офіцерських посад (80-90% залежно від типу військ) обіймали росіяни, а на Ташкентському авіазаводі лише 1% працівників були узбеками. Серед керівних посад у промисловості Латвії латишів було 22%. Так створювалася реальність, у якій бути росіянином чи прикидатись ним стало вигідною стратегією виживання. А більшість людей шукають таку стратегію.

Протистояти ж загальноприйнятому укладу тоталітарного суспільства – це стежина невеликої частки людей. Героїв не може бути багато. Це небезпечно для життя. Попри це багато українців склали голови у цій боротьбі.

Коли приходить російський солдат і зброєю насаджує свою владу і мову, ситуація зрозуміла. Вона стає незрозумілою для наступних поколінь, які зброї вже не бачили, не бачили в очах батьків розпачу від намагання пристосуватись до окупаційної влади. Не чули, як у їхніх матерів проривались колискові рідною мовою, не дивувались, що батьки російськомовні, бо інших вони не знали, а бабусі чомусь масово україномовні, бо ж так у всіх, і українська – це мова села, тож усе сходиться. Їм не щеміло в грудях від рідної мови, почутої за поминальним столом. Вони виросли у відносному благополуччі й тепер кажуть, що вони вільні люди, і ця мова, яку їм намагаються повернути, не їхня.

Зрештою, це не їм доводилось дивитись на своє новонароджене дитя і робити вибір кращої для нього долі, промовляючи ще дивні, але такі спокусливі своєю вищістю слова: «Доброе утро, солнышко».

Корреспондент

Напишіть відгук