Молодонаціалісти та кити геополітики

У молоді роки я прочитав книгу американського журналіста Стадса Теркела «Робота», де він брав інтерв’ю у представників різних професій у США з проханням охарактеризувати свою діяльність. Мене вразило, як серйозно американці ставляться до своєї роботи. Для переважної більшості це значна частина їхнього повсякденного життя, до якої потрібно ставитися з усією серйозністю. Всі вони, починаючи з муніципального сміттяра або прибиральника в собачому притулку до бізнесмена-інвестора, знали, що називається, всі ходи та виходи, всі прийоми, шукали способи поліпшення, хитрощі для полегшення, вміли планувати та розраховувати зусилля. А ще мене здивувала, якщо не сказати шокувала, одна цікава новела. Там ішлося про фронтового репортера періоду ДСВ. Він із приятелем зайшов у фронтовий туалет (так-так, спеціально побудований дерев’яний туалет із кабінками). На вході сидів рядовий солдат, який видавав туалетний папір, по три аркушики на відвідувача. Приятель журналіста запитав, чи не можна взяти трохи більше паперу? Туалетний постовий відповів: «Ні, не годиться! Один аркуш – згори вниз, один – знизу вгору, й один – начисто!

Перепрошую у чутливих естетів за цю туалетну тему. Я торкнувся її, щоб ілюструвати одну примітну американську якість, яку потім помічав в американців неодноразово. Вони все планують і прораховують, намагаються завжди діяти прагматично і раціонально. Іноді над цією межею національного характеру навіть іронізують, як, наприклад, В. Черчілль. «Американці дуже наполегливі хлопці, вони обов’язково знайдуть правильне вирішення будь-якої проблеми, перед цим випробувавши всі інші!» – казав він.

Ця риса помітна і сьогодні, причому у справах, які можуть безпосередньо стосуватися і нас із вами, дорогі татарські земляки. Поясню чому. Один із учасників форуму на «Вільному Ідель-Уралі» скопіпастив пост російського бота із твердженням про те, що «Ніхто не робитиме ставки на містечковий націоналізм!» У мене щодо цього трохи інша думка. Подейкують, що геополітичні кити й акули (зі США на чолі) якраз, навпаки, планують підтримувати саме «малі» народи Росії, щоби створити на місці «тюрми народів» простір національних держав із демократичним порядком управління. Демілітаризація, денуклеаризація (вилучення атомної зброї) Росії. Потім, наскільки можливо, розчленування Російської Федерації на кілька самостійних держав. В ідеалі має залишитися Московія у національних кордонах ХVІ століття (хоча не факт, що з цим погодяться ерзяни). Якщо вдасться провести цю програму безболісно, ​​то жити стане легше всім, навіть переможеним росіянам – вони перестануть мучитися великодержавною дурницею і почнуть нарешті працювати по-справжньому. А те, що Татарстан зможе налагодити економіку краще, ніж росіяни, це і їжачку ясно. Потрібно лише на початковому етапі молодонаціональним державам не загрузнути в територіальних розбираннях.

За моїми спостереженнями, американці прагнуть такого варіанту розвитку подій, але знають про можливі підводні камені й інші гіпотетичні небезпеки. Основна серед них – розв’язування ядерної війни російськими владними шовіністами. Наступна за шкалою небезпека – ескалація російсько-української війни та поширення її на територію всієї старенької Європи, яка зробила своїм кумиром комфорт і благополуччя. Далі – страх перед неконтрольованим експортом із території РФ атомних зарядів різного типу, за якими полюють терористи різних мастей. Можливі також техногенні катастрофи на об’єктах зберігання атомної зброї й АЕС, як наслідок деградації спеціального інженерного контролю та виходу з-під впливу МАГАТЕ.

Тому розважливі американці діють обережно, страхуючись і перестраховуючись, контролюючи будь-які зміни на політичній карті світу й на карті військових дій в Україні як головному центрі змін, що відбуваються в Європі, якщо не в усьому світі. Як наслідок – дозовані поставки сучасних озброєнь для ЗСУ: дають не так для перемоги (може підштовхнути Путіна до військово-політичної істерики), як для того, щоби стримувати російський наступ і вимотувати сили російської армії. Думаю, американський план продумано на 2-3-5 років: виснажити Росію, допомогти національним рухам (зокрема Татарстану) вийти з російської зони впливу, підтримати демократичні перетворення на всьому просторі РФ, встановити довірчі відносини з новими урядами.

Зрозуміло, американці теж помиляються, як було в Афганістані, але в цьому випадку вони не соромляться відпрацьовувати назад і визнавати свої втрати та помилки. Якщо ж помилки припускаються їхніми партнерами, то США діють прагматично і без сором’язливості прикручують краник фінансової допомоги. Іноді цей прагматизм межує із цинізмом. «Так, він сучий син, але він наш сучий син!» – пам’ятаєте цей американський вислів про якогось латиноамериканського диктатора? Але в них все ж таки існують певні принципи. Та й демократична система управління країною не дає окремим високопосадовцям, аж до Президента, зарватися і почати самодурствувати, як у тій же Росії.

І ось ще що: мене страшно розчаровують міркування росіян на кшталт «американцям можна, а чому нам ні?», або «ми теж велика держава, як американці!» Чортові лапотинники! Ви нічого ніколи не доробляєте до кінця, у вас вся ставка на «авось». Ви хизуєтесь цим, супроводжуючи безглузді фотографії коментарями «Цю країну не перемогти!» А підкорені вами старанні, працьовиті народи, привчені до дбайливого господарювання, страждають через чванливу російську тупість.