Кремль вимагає від нас святкувати день, коли Мінін і Пожарський вибили війська Речі Посполитої з Москви

Однак Річ Посполита нам аж ніяк не ворог — у нас із нею навіть спільного кордону не було. Чому ж ми маємо радіти її програшу? У тій державі було набагато вільніше і благополучніше життя, ніж під рукою Москви. Там було Магдебурзьке право, її народи мали право на своє друкарство, а прогрес йшов набагато швидше. Наприклад, друкарі там з’явилися на 50 років раніше, ніж у Москві (Швайполт Фіоль).

Там був добровільний союз народів Королівства Польща та Великого князівства Литовського (білоруси), Жемойтського (литовці) та Руського (українці). Союз той нехай і не завжди був рівноправний, особливо наприкінці існування, але спочатку створений саме як союз, а не як імперія.

Саме ВКЛ, а потім Річ Посполита приймали у себе всіх біженців із колишніх територій Золотої Орди, у тому числі саме туди попрямували біженці з Поволжя, коли московити розпочали захоплення Казанського й Астраханського ханств.

Туди тікали і багато марі після програшу воєн за незалежність Марій Ел. ВКЛ та Річ Посполита приймали наші народи у себе не як ворогів, а як союзників у боротьбі з імперською Москвою.

Московія могла б стати частиною союзу (унії) Речі Посполитої і ніколи не розширитися далі на схід, а вже захоплені території вона втратила б — і ми були б вільні.

Тобто нас змушують святкувати не тільки день перемоги наших ворогів над нейтральною до нас державою, а й день, коли московити самі позбавили себе шансу на хоч якусь свободу, обравши царський деспотизм самодержавства і вічне топтання на місці, оскільки і захід їм ненависний, і схід.

Польща, Литва, Україна — усі вони теж були, як і ми, захоплені й окуповані Москвою. Проте змогли здобути свободу. Білоруси поки що лише формально змогли. Але доб’ються.

Доб’ємось і ми.