Комуч 2.0: що змінилося

Історія часто не просто повторюється, а розвиваєтсья по спіралі, і якщо вчасно відстежити черговий виток і підкоригувати його з урахуванням досвіду попереднього, можна отримати інший результат. Один із творців руху російських мусульман, його ідеолог і лідер, публіцист і громадський діяч Харун Вадим Сидоров виклав своє бачення нинішньої ситуації, яка доволі схожа на події столітньої давності.

Говорячи про можливу конфігурацію всередині – ні, не російської опозиції, яка повністю збанкрутувала і більше нікому не потрібна ні на батьківщині, ні в еміграції – але місцевих (тубільних) учасників міжнародної антипутінської військово-політичної коаліції, за основу можна взяти модель того, до чого бодай поки що як косплей найближчий З’їзд Народних Депутатів.

Комуч – це Комітет членів Установчих Зборів, які, зібравшись через кілька місяців після його розгону більшовиками, зголосилися на роль легітимної республіканської російської влади.

Якими були фактори успіху Комуча?

1. Військова підтримка Чехословацького легіону, який захопив на нетривалий час контроль над обирними територіями Росії. Так-так, «народ швейків», як він сприймається в Росії з подачі комуніста Гашека, в особі своєї пасіонарної частини на той момент вирішував долю неосяжної. Саме цей фактор, тобто ставка Легіону на захопленій ним території на Комуч, і став найважливішим для успіху останнього.

2. Підтримка кадровими російськими офіцерами, котрі стали кістяком Збройних сил Комуча.

3. Підтримка неросійськими національними силами, які створили свої збройні формування та встановили контроль над своїми територіями – від башкирів і казахів до яїцьких козаків і сибірських самостійників.

Але важливо зрозуміти і що призвело до краху Комуча, який трансформувався через Державну нараду в Уфі у Всеросійський Тимчасовий Уряд.

1. Відмова від контролю над ним «білочехів», які сподівалися на свідомість і дієздатність тубільців.

2. Переворот і захоплення влади російськими військовими на чолі з Колчаком, який вирішив відновлювати «єдину та неподільну», притискаючи «націоналів» до нігтя.

3. Конфлікт із критично важливою частиною націоналів, зокрема башкирів, перехід яких на бік більшовиків, котрі тактично запропонували на цьому фоні кращі умови, призвів до трагічних наслідків для обох сторін.

Що потрібно робити, щоб цього не повторилося цього разу?

1. Зовнішньому гаранту не йти й не пускати все на самоплив, доки не буде вирішено ключові завдання втручання та присутності.

Бо цього разу це будуть не чехословаки, головною метою яких була якнайшвидша евакуація на батьківщину, а, сподіваюсь, українці та, можливо, поляки з балтами, які розуміють, що їм із цим потім жити, сподіваюся, що це буде можливо.

Так, Зеленський справедливо каже, що ЗСУ не перетинатимуть державний кордон України. Але якщо це не будуть ЗСУ, це не означає, що це не може бути Добровольчий корпус із її «відпускників» у рамках великого Міжнародного проекту. З «Лжедмитрієм» теж прийшла не польська армія, прийшли добровольці та його прихильники з Речі Посполитої, причому при провідній ролі в цьому заході російської шляхти і при скепсисі власне польської.

Тільки цього разу мають прийти не лише військові фахівці, а й політичні, інформаційні тощо, які контролюватимуть хід реалізації Проекту доти, доки ця реалізація вже не стане незворотною, після чого тільки всі повноваження і можна буде передати місцевим гравцям.

2. Відповідно російські військові чи інші силовики на цей період і доки не буде визначено їх безпечну та прийнятну для інших учасників коаліції сферу домінування, мають бути жорстко обмежені як «зверху» – зовнішніми партнерами, так і «знизу» – фактичною незалежністю національних та регіональних сил.

3. На відміну Комуча 1.0 стовпами ідеології провідних політичних сил Комуча 2.0 мають бути не перемога у зовнішній війні та збереження «єдиної й неподільної», а демілітаризація та санація власної країни та реалізації її народами права на самовизначення.

Такий загальний ескіз, який давав би шанси успіху справі Комуча 2.0. Але це в ідеалі, звичайно, а на практиці не можна виключати перемоги чергових більшовиків – виразників духу «євразійського Гартленду». Що ж, у такому разі завданням Східної Європи та, можливо, інших зовнішніх сил буде зрушити кордон із ним за рахунок самовизначення низки окраїнних народів і створення зони безпеки (демілітаризованої території). Для Східної Європи що східніше, то краще, але хоча би до лінії Волга – Дон, можна по її західному периметру. В інших потенційних акторів орієнтири, зрозуміло, можуть бути іншими.