«Індіанці»: коли культура є, а громадянського суспільства нема

Одна з бід татар і башкирів полягає в тому, що за кордоном живуть мільйони наших одноплемінників, але діаспор татар і башкирів немає практично ніде. Є люди, які стрибають у мішках і переносять у роті кульки для настільного тенісу.

Все це відбувається в той час, як Москва стирає останні ознаки суверенітету республік, прибуток від видобутку корисних копалин вилучається федеральним центром, наші мови загнані в кухонний простір, мечеті перетворені на пункти обліку ФСБ і Центру «Е», татарських хлопців відправляють гинути в черговій колоніальній війні.

Татари в еміграції живуть у своєму паралельному світі, де завжди «день бабака» Сабантуй.

Просто уявіть на хвилинку, що весь цей батальйон «Сабантуй» вийшов би на мітинг у Вашингтоні чи Нью-Йорку з національними гаслами, з вимогами визнання незалежності Татарстану та Башкортостану. Скільки користі можна принести для підтримки татарського та башкирського національних рухів, для міжнародного резонансу!

На цьому тлі особливо цінні зусилля Уряду незалежного Татарстану у вигнанні та БНВЦ. Люди працюють практично в умовах «пустелі» — абсолютної байдужості земляків.

Ось як це прокоментував наш автор Ільяс Валєєв: «Недопрацьовують наші земляки-індіанці, пробачте, це я помилково… наші брати, значить, е-е-е, татари. Маловидовищне якесь свято виходить, невтішне. Цей біг у мішках — хіба на таке гарний багатий турист клюне, хіба платитиме свої кровні долари… вибачте, рублі? Ні, не стане! Потрібно щось креативне, таке, щоби туриста відразу в лоб і з ніг збивало. Ну, наприклад, аби наші мудрі вожді сідали в коло і люльку миру всі разом викурювали… От щось таке. Що? Не заведено у татар трубку миру курити? В сенсі? Що, всі некурці? А яка тоді, до шайтана, різниця? Якщо цигарки курить, що йому, важко люльку викурити? У коло сісти важко? Всі індіанці в кіно по-татарськи сидять, значить, існує зв’язок! А ми нафіга весь цей сабантуй влаштовуємо? Для себе, чи що? По-перше, щоб начальство нас не лаяло, щоб не були ми найгіршими в районі. Ну і щоб знали туристи, що живі ще наші інді… тьху ти, наші татари, що бережемо звичаї предків, носимо національні костюми… коли туристи приїжджають. Співаємо рідні бойові пісні рідною мовою наших племен під цей, під великий барабан. І чому я жодного бубна не бачу? Загалом гроші на що департамент виділяв? Жодного бубна, жодного головного убору з пір’я, ні списів, ні томагавків… Чому майже нікого в бойовому розфарбуванні не бачу? От тільки там ось, ці два п’ятдесятирічні воїни… розфарбування вдале, жах вселяє. Їх ближче сюди, у перший ряд поставити треба, щоб вони лютістю своїх туристів приваблювали. Що? Як не воїни, а жінки… Який макіяж, косметика? Вони що, і по вулиці так сюди прийшли? Ну, на майбутнє ви цих жінок запам’ятайте, дуже яскраві воїни, просто скальп знімуть…

Вам доручити хоч щось можна? Все провалите, нездари, нічого ви про рідний народ не знаєте і знати не хочете! Вже наперед премії підраховуєте за організацію туристичного балагану! Сабантуя, я хотів сказати. Ось як із вами національні традиції зберігати, як зв’язок між поколіннями підтримувати? Як начальству довести, що ми шануємо та розвиваємо етнографічну своєрідність? Ось як із такими бути? З нездарами та цими… забув, щоб його… Ну це слово, його часто зараз… Ну… маніяк, конверт, курорт… А, ось, МАНКУРТИ ви всі безрідні, ось хто!»