Ідеї для партизанів ніколи не закінчуються

Біля Пітера висадили в повітря одну з великих опор лінії електропередач, а на другій вибухівка не спрацювала.

Хтось скаже, що, мовляв, це лише шкідництво, адже на ведення війни ця акція ніяк не впливає і краще підірвали б товарний потяг, як у Брянській області.

Але загарбницька війна — це не лише паровози з технікою та пальним. Загарбницька війна — це ще люди, які перебувають у своїй зоні комфорту та їх усе цілком влаштовує. Навіщо їм щось міняти, якщо в них і так усе добре? Війна ж іде десь там, на якихось нових землях. Ну вбиваємо ми якихось людей, ну гинуть там і наші люди — що з цього? Це ж не в нас?

Такі акції змусять росіян задуматися. Вони або утвердяться у своїй правоті і будуть готові нести жертви (не перекладаючи тягар втрат на корінні народи) і захищати свою велич, або до них дійде, що плата за великодержавний шовінізм може бути занадто високою або взагалі непідйомною. Коротше кажучи, як в анекдоті: «А нас за що?»

Що більше і що частіше війна відгукується вже неподалік, та ще й у всіх сферах життя — то менше імперців стає. Це як із комуністами — вони вірні партійним ідеалам лише до першого мільйона доларів.

Зі зменшенням кількості імперців зменшуються й апетити імперії.