Фіно-угорська справа і московська аґресія проти України

Історія не знає і не терпить умовного способу, саме тому вона, як veritata magistra vitae, змушує нащадків виправляти помилки предків. Не рідко, а іноді – навіть доволі часто – процес виправлення є достатньо кривавим уроком для цілого покоління, яке щойно випросталося на ноги у великий світ. Фіно-угорський світ, коли розглядати його як окрему замкнену мовно-культурну надспільноту (ширше – своєрідну цивілізацію) один із таких, до всього ще й мало досліджених в Україні.

Широкомасштабна московитська воєнна аґресія, здійснена проти достоту слов’янської України, починаючи з 24 лютого 2022 року відкрила справжнє вікно можливостей для досі пригноблених малих етносів великої уральської родини: мокша, ерзя, марі, удмурти, карели, ханти, комі, саами, мансі, ненці, іжорці, вепси, селькупи, нґанасани. Адже з часу своєї появи серед мерянських боліт у XII ст. всевладний Кремль обрав собі за політику (від якої ніколи не відступав ні на крок!) підкорення сусідніх земель, зокрема і через винищення автохтонного населення. Звідтоді й понині нечисельні фіно-угри, яким пощастило вижити й зберегти власну самобутність у жорнах химерної московитської деспотії, були та залишаються у статусі низькосортного населення, внутрішніх інородців, якщо не гірше – talis exhibitio ad experimentum.

Неспровокований напад зі Сходу, звідки, як ми знаємо, зазвичай щоранку приходить сонячне світло, вкотре огорнув темрявою, пекучим попелом і ріками крови залив українські землі. У пекло найбільшої у XXI ст. війни ґебістський режим кинув тих, кого не шкода і хто становить небезпеку для всюдисущої централізованої владної вертикалі Кремля. Бо йому не потрібні ані етнічні/національні меншини (тобто, «не російські»/«не русскіє» корінні народи) всередині такого назверх штучного утворення як РФ, ні, цілком зрозуміло, самостійні національні держави по сусідству з недобитою в 1991 р. імперією зла, тому що заважають відновити давно померлу велич.

У підложжя нового пробудження Фіно-угрії

Ми є свідками переломної миті в історії, коли, здавалося б, підступна війна проти України дає можливість не лише для мирного національно-культурного пробудження фіно-угрів Московії, здобуття справжньої самосвідомости, а й до їхнього усамостійнення – остаточного набуття власного державного суверенітету, обіцяного ще президентом Борісом Єльциним 30 років тому. Водночас варто визнати та відкинути той факт, що попередні форми й орґанізації громадсько-політичної діяльності вичерпали себе: більшість спілок корінних народів РФ (Асоціація фіно-угорських народів, Союз карельського народу, об’єднання «Komi voityr», рух «Mari Ushem», асоціація «Удмурт Кенеш» і деякі інші) прямо або опосередковано контролюються спеціальними службами, унеможливлюючи розвиток і будь-яку співпрацю з одноплемінниками у Фінляндії, Естонії та Угорщині. Фіно-угорська проблема є другою після української (ширше – слов’янської), яку Кремль прагне нівелювати й вирішити шляхом цілковитого заперечення, тобто винищення та/або тотальної асиміляції – себто там, де ще вчора були мокші, дивним чином з’явилися «росіяни»/«русскіє».

Вигаданий червоно-коричневими псевдоідеолоґами на зламі епох «російський світ» (мовою ориґіналу: «русский мир») вимагає розмивання чітких етнічних і національних кордонів, витворення тоталітарної антиутопії, мультиплікування виплодків homo sovieticus – «росіян» – без оприявленої навіть частково власної ідентичности. Маємо розуміти, що коли в Україні (на безпосередньому фронті) виконавці волі Кремля займаються відвертим геноцидом її корінного народу, то у межах проживання фіно-угрів (у ворожому запіллі) не припиняє здійснюватися не менш огидний злочин – етноцид і примусове перетоплення раніше перерахованих меншин (від мокшів й ерзян до карелів і ненців) на складову частину субстанції на ймення «російський люд». Їх позбавляють рідної мови змалечку (у школах вивчення не російської зведено до факультативу 1-2 години на тиждень!), забирають відчуття приналежности до свого етносу, долучаючи до штучно сконструйованого наднаціонального сурогату, а на додачу, що найгірше, відряджають до війська (по суті, окупаційно-терористичного континґенту) як «гарматне м’ясо» виконувати визначені бандою Владіміра Путіна завдання.

Відсутність власної тривалої національно-державної історії та в’янення (по суті – мімікрія та пристосуванство до нових умов) народної традиційної культури сприяли тому, що фіно-угорські народи практично повністю засвоювали чужу. У підсумку через таку акультурацію, якою займається Кремль, і інші примусово інтеґраційні процеси у них набули характеру жорсткої асиміляції за допомогою русифікації (змосковщення): спочатку у міському середовищі, а тепер уже спостерігаємо й у сільському. Не варто забувати й про ще один чорний метод імперії – заохочення міжнаціональних/міжетнічних шлюбів, в яких може виявитися так, що син чи донька власноруч обере третю-іншу приналежність, окрему від батьків (тато-удмурт + мати-комі = дитина-росіянин), попри кровний зв’язок із предками по обох лініях.

Відтак представники багатомільйонного фіно-угорського племені розселеного у трикутнику між Ладозьким озером, півостровом Таймир і пониззям річки Волга поступово втрачають свою власну самоідентичність, а кожне наступне покоління старанням теперішніх адептів і пропагандистів «російського світу» асимілюється, поповнюючи лави покірного Кремлю населення. Хоча не в усіх корінних народів ситуація критична, як видається на перший погляд. Скажімо, на сьогодні поки тільки у марі, ерзя, удмуртів і комі спостерігається пожвавлення національної свідомости, котру з року в рік підтримують незалежні (неурядові) орґанізації, покликані стати основою майбутніх державних структур у разі дезінтеґрації та фраґментації РФ, а отже подальшого усамостійнення фіно-угрів, дороговказом для яких слугують Фінляндія, Естонія й Угорщина, чиї громадяни залучаються переважно як спостерігачі та порадники, проте насправді від них давно потрібна конкретна фахова і комплексна допомога для визволення з хижих лабет Московії племінних братів і сестер.

Деспотичний принцип Московії: coniunge et impera

Зрозуміло, що воєнна аґресія проти України – останній цвях у труну імперії, що досі стояла, ніби Колос на глиняних ногах. Причиною того, чому фіно-угри ресурсної федерації не піднялися з колін і не почали хоча б вимагати навіть мирним шляхом набуття власного суверенітету, теж очевидна: масова деморалізація корінних народів із великого і розпорошеного безкраїми просторами племені мітичного Калева, а відтак національна аморфність і забуття свого етнічного «Я» (тобто відсутність усвідомлення окремішности від загальноросійського населення). Про це ганебне явище відмирання і вимирання автохтонів Надволжя або Ідель-Уралу ще 100 років тому писав провідний ідеолоґ фінського націоналізму, лютеранський пастор і ветеран кількох війн проти совєцької Росії Еліас Симойокі.

Варто навести його красномовне свідчення, котре вже віддзеркалюють ганебну дійсність у XXI ст.: «[…] розділене кордонами плем’я Фінляндії більше не рветься, не змагає до об’єднання. Кілька століть тому наше велике фінське національне плем’я простягалося настільки далеко, що не було йому кінця і краю: від Гірського Алтаю крізь усю північну й центральну частину Московії. А південна межа населених ним земель проходила від Ризької затоки через те місце, де зараз неприкаяно чатує Москва, аж до великого Самарського вигину. Багато споріднених нам, але водночас розрізнених племен заблукали в підступних безкраїх степах Московії, залишивши після себе тільки незначні народи-осколки на берегах Волги, Оки, Ками, Обі, Печори, Вичегди, Іртиша й Дунаю. Деякі з них осиротіли на околицях Казані, Твері, Новгорода й Санкт-Петербурга, але все ще пам’ятають минулі часи героїчних битв і славних миттєвостей історії, які довелося пережити спільно всім племінним народам упродовж тисячоліть блукань пустелею. Сьогодні ж у них є власні імена: мордва, вепси, вожани й мадяри. Але всі вони сягають корінням великого фінського племені».

Теперішнє становище фіно-угрів у межах РФ – примарне і похмуре, у разі якщо (а вірніше – коли!) їхні національні рухи не знайдуть у собі сили виступити з одвертим протестом проти колоніяльної політики визиску, асиміляції та подальшого упокорення. Аґресія Московії проти України відкидає попередню орієнтацію виключно на збереження фольклору, мови, звичаїв і традицій, адже поняття прав корінних народів, які таких уже позбавлені de facto (у найближчому майбутньому скоріше ще й de jure) набагато ширше, ніж підтримка творчости навіть найкращих національних самодіяльних колективів і святкових заходів, як ерзянський Раськень Озкс. Шановні фіно-угорські сусіди, нині настав час для здобуття вашої свободи зі зброєю у руках, а не співами й танцями марнувати рештки самобутности!

Ті, хто забув, не знав або не пам’ятає власної історії, примусово вивчатиме чужу чи її пропаґандистський ерзац-аналоґ, оскільки святе місце порожнє не буде, коли й попа біс візьме. Нагадаємо, що поступовому пробудженню фіно-угорського племені сприяла активна діяльність національно свідомої інтеліґенції у ХІХ-XX ст. – науковці та літератори (комі Іван Куратов, ерзя Анатолій Рябов, мокша Іосіф Черапкін, удмурт Кузьобай Ґерд тощо) нагромадили знання про глибинне коріння своїх народів, самобутність їхніх культур і своєрідність мов. Натомість уже в XXI ст. народні будителі мусять спертися на ту збережену спадщину й братися до праці non ab initio, проте a limine.

Ось чому нині поряд із книгою обов’язково мусить бути рушниця чи ще краще – кулемет. Інязор ерзян Сирєсь Боляєнь довів цей імператив на власному прикладі, проте його одноплемінники у більшости своїй поки безмовні. Адже відчужена, аґресивна політика РФ щодо сусідів (перш за все України!), до яких у фіно-угрів насправді немає претензій через відсутність спільного кордону, є тим мірилом, яке визначає гамлетівську сутність цих уярмлених народів: «Esse aut non esse?».

Власне одвічна нав’язлива ідея московитського нутра відома – цілковите винародовлювання окраїн і стирання ідентичности автохтонних чужородців. Спершу царат, потім комуністи, а тепер… тепер істоти «без роду і племені» – голота, ведена багряним Кремлем у прірву зла й смерти – провадять брудний терор і геноцид. Як і у випадку з українцями, так і у фіно-угорському питанні здійснюється вивернутий наспід античний принцип стратеґічного державотворення й утримання влади: об’єднуй та володарюй (не цураючися жодних моральних та етичних норм).

Можливо, проблема полягає ще й у тому, що з більшовиками слід було поводитися жорстко – мовляв, так само по-більшовицьки, тоді як із їхніми ідейними спадкоємцями, певно, вже жорсткіше: по-українськи з козацьким запалом. У фіно-угорських народів подібного спротиву на всіх рівнях усередині РФ поки не спостерігаємо. Потрапивши у зашкарублі та все ж міцні тенета змосковщення, деякі з них спромоглися втрати тривалий зв’язок із власними предками, через що зовсім не відчувають етнічної приналежности, постаючи «росіянами»/«русскими», але не карелами чи мокшанами, котрі рідну мову – мову батька і матері – свідомо проміняли на «загальнозрозумілий язик» й загубилися у людському морі слухняних, безособових, безправних виконавців волі чергового режиму.

Фіно-угорська молодь РФ – «гарматне м’ясо» імперії

Війна проти України стала м’ясорубкою (утилізаційним казаном) для безправних корінних народів ресурсної федерації, пасіонарне ядро яких різними хитрощами спонукають поповнювати лави окупаційно-терористичного континґенту. Тепер ті з фіно-угрів, яким до вподоби зватися «росіянами», але все ще не «русскімі», пристають на пропозиції, озвучені кремлівською пропаґандою: одні через безробіття, другі – бажаючи зробити військову кар’єру і підзаробити, а є треті – найнебезпечніші, бо ідейні. На щастя, останніх мало, але вони присутні в армії країни-аґресорки, зокрема вже були помічені разом із потішними піхотинцями Рамзана Кадирова на українських теренах (у знищених загарбниками Маріуполі та Сіверськодонецьку).

Починаючи з червня 2022 р. у всіх суб’єктах ресурсної федерації, а особливо – національних республіках, створюються так звані «добровольчі батальйони» з метою участи у війні проти України. Орґанізаційну допомогу їм надає зокрема місцева влада: забезпечує ці свідомо терористичні формування необхідним обладнанням, екіпіруванням і спеціальною технікою; також передбачаються додаткові виплати для охочих поїхати «захищати Донбас» від мітичних «укронацистів». Наразі, крім кадировців (продажних зрадників чеченського народу), на фронт уже виїхали добровольці з Татарстану, Башкортостану, Тиви й Чувашії, на черзі – фіно-угорські реґіони Комі, Удмуртія, Марій Ел, ерзяно-мокшанська Мордовія, ханти-мансійська Юґра.

Формуються майбутні загони смертників одночасно із солдатів-строковиків (віком від 18 до 25 років) і офіцерів запасу (віком від 26 до 55 років), перевагу надають молоді з етнічних меншин, «хто не забув, як тримати зброю в руках, і хто має бажання виконати свій обов’язок» на чужині. У деяких реґіонах Московії (Республіка Карелія, Тверська область і Ямало-Ненецький автономний округ) запрошують до лав окупаційного континґенту навіть жінок, без уточнення подальших дій в Україні. Сприяють вказаному мілітаристському угару й деякі громадські орґанізації, котрі прикриваються боротьбою за фіно-угорську справу, а насправді займаються її дискредитацією на догоду Кремлю.

З-поміж найпримітніших і найактивніших виділяються провладна Асоціація фіно-угорських народів (АФУН) і відверто марґінальна Тверська реґіональна громадська орґанізація «Нова Карелія». Ці структури не тільки паразитують на фіно-угорській тематиці, а й аґітують молодь йти добровольцями на чужу і не потрібну для них бійню, водночас пропаґуючи відверту українофобію. Спільним знаменником також є звинувачення на адресу українців, нібито ми не відрізняємо московитів від… мокшів (sic!), що насправді є лише невірним тлумаченням через помилки окремих вітчизняних істориків, які несвідомо підіграли ворогу зі Сходу, оприлюднивши у 2000-2010-х рр. припасовані до власних гіпотез висновки на основі середньовічних писемних джерел.

Щоби не бути голослівним, варто навести красномовні цитати очільників цих двох прокремлівських «фіно-угорських» орґанізацій, які до всього виступають за «єдність і неподільність» імперської держави РФ:

a) ось уривок із публічної заяви АФУН (від 10.III.2022): «Ми, представники фіно-угорських народів Росії, висловлюємо підтримку Президенту Російської Федерації Владіміру Путіну, який ухвалив рішення щодо захисту прав і інтересів жителів “Донецької Народної Республіки” та “Луганської Народної Республіки”, вимушених і необхідних заходів щодо зміцнення безпеки нашої країни. Вважаємо, що в сучасному суспільстві абсолютно неприпустиме відродження та поширення нацистської ідеолоґії, прояв будь-яких форм дискримінації за мовною, національною та релігійною ознакою. За межами російсько-українського кордону проживають наші співвітчизники, рідні та близькі, які стали заручниками політики, спрямованої на розпалювання ненависті та ворожнечі у суспільстві. Висловлюємо свою солідарність із жителями “Донецької Народної Республіки” та “Луганської Народної Республіки”, мирними жителями України та сподіваємося на якнайшвидше встановлення миру і взаєморозуміння»;

b) а ось офіційний лист-звернення «Нової Карелії» заступнику голови Ради безпеки РФ Дмітрію Мєдвєдєву, міністру оборони Сєргєю Шойгу і директору Росгвардії Віктору Золотову (від 12.VII.2022): «Ми глибоко переконані, що ті аґресивні дії з боку української влади та різного роду українських активістів, учасників їхніх парамілітарних формувань, які робляться щодо угорців Закарпаття, – це прямий виклик усій фіно-угорській спільноті та нам, тверським карелам, як її невіддільній частині. Сподіваємося, що Міноборони та Росгвардія підуть нам назустріч і дадуть можливість тверським карелам, нашій молоді, сформувати власний батальйон чи загін для боротьби проти українських неонацистів».

Загальний план Московії очевидний – геноцид українців й етноцид фіно-угрів руками як перших, так і других, але під пильним контролем Кремля і за боязкого споглядання незалежних фіно-угорських держав: Фінляндії, Естонії й Угорщини. Відтак постає наступне доленосне питання: продовжать і надалі марійці, удмурти, мокшани, ханти, комі, мансі й інші безсенсово прибувати в Україну для здійснення воєнних злочинів чи все ж повстануть проти імперії, зрозумівши, що російська аґресія знекровлює їхні народи, забираючи на фронт майбутніх провідників – так званий цвіт націй – майбутніх самостійних фіно-угорських держав від Білого моря до пониззя Волги й Уралу? (Важлива ремарка: автор цього тексту має українську і мокшанську кров, а тому закликає одноплемінників по той бік фронту схаменутися й розвернути багнети у протилежний бік – проти тиранії деспотичної Московії!)

Під покровом Міжмор’я: Україна, фіно-угри і Ліґа вільних націй

Широкомасштабна російська аґресія оприявнила кризу у міжнародній колективній безпеці загалом й європейській континентальній безпеці зокрема. Далекоглядною і очевидною відповіддю на ці виклики є формування нового оборонного союзу (поза структурами НАТО і ЄС) у трикутнику між Балтійським, Адріатичним і Чорним морями (у перспективі ще й Каспійського), де одну з провідних ролей відіграватиме Україна, чиє військо просто зараз гартує своє тіло і дух у важких боях із непроханими окупантами. У лавах нашої армії воюють й іноземці, серед них і представники фіно-угорських народів (фіни, естонці, угорці, ерзяни, карели тощо), для яких опір диктатурі та потяг до свободи – життєвий імператив, credo, що спонукає боротися до переможного кінця, а отже, дезінтеґрації та фраґментації ресурсної федерації Московії.

Ці останні на еміґрації згуртувалися у Ліґу вільних націй, покликану зрушити справу демонтажу російської державности, на місці якої постануть нові не штучні утворення із реальним суверенітетом, правом на самовизначення (принцип презумпції суб’єктности). Українці підтримують їхню ініціативу зокрема й для того, щоби корінні народи більше не були витратним матеріялом, «гарматним м’ясом» деспотичного режиму, які гинуть ні за що у донецьких і таврійських степах. Як колись Антибільшовицький блок народів, сформований Орґанізацією українських націоналістів, так і нині Ліґа вільних націй не потребує апелювання до чогось за для наділення їх власним суверенітетом, бо їхнє об’єднання навколо ідеї боротьби за свободу і політичну суб’єктність уже провокує кумулятивний ефект, який мусить бути підтриманий не тільки українцями, а й одержавленими фіно-уграми: естонцями, фінами та угорцями.

Фіно-угорське пробудження, підживлене всенародним опором українців у цій неоголошеній війні, – загроза, якої боїться Кремль! Так було двічі в історії: у 1917-му і 1991-му, а отже, зараз утретє (можливо, востаннє) випала доля завершити розпад імперії, завдавши остаточного удару по великодержавному й неоколоніальному реваншизму Московії, котра іґнорує етнічну проблему і мовно-культурне різноманіття штучного утворення РФ, посталого на руїнах СССР. Уже ні для кого не секрет, що революційний національний вибух серед пригноблених «росіянами»/«русскімі» корінних народів, зокрема і фіно-угорських, є міною сповільненої дії для всієї державної структури ґебістського режиму, провіщуючи його смерть.

Західні сусіди України (Польща, Фінляндія, країни Балтії, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія та Румунія) зголосилися по максимуму вкластися у нашу перемогу над аґресором, муруючи фундамент союзу Міжмор’я. У цю перспективу чудово вписується і здобуття фіно-угорськими народами власної державної самостійности, чиї представники не тільки в останні роки знайшли прихисток у Києві та Варшаві, а й сформували антиколоніалістську Ліґу вільних націй. Відтак російська війна під вигаданим приводом «денацифікації», «демілітаризації» та «допомоги Донбасу» поступово, але впевнено прямує до поразки, відкриваючи на небосхилі таке бажане визволення неросійських і немосковських народів із чужого ярма.

Нині ми вже стаємо свідками появи потужної антимосковської осі Київ-Варшава-Лондон-Вашинґтон, до якої з Півночі приєднуються Вільнюс, Риґа, Таллінн і Гельсинкі, а з Півдня Бухарест, Загреб і Любляна. Цілком очевидно, що на Сході цю конструкцію мусять обов’язково доповнити Саранськ, Казань та Уфа, бо міждержавний безпековий проєкт країн Міжмор’я потребує свіжих сил, які нададуть новоутворені фіно-угорські республіки. Нехай для багатьох читачів описане здасться  утопічною мрією, але маємо прямувати до її втілення, у першу чергу на полі бою від Дніпра до Волги.

Адже можливе за певних умов і відповідних обставин (тобто цілковитої перемоги України у війні за посередництва партнерів по Міжмор’ю) повне розбиття РФ усуне для Європи небезпеку в її найреакційнішій формі. Відокремлення від неї якнайбільше немосковських суб’єктів федерації (національних республік, цих головних економічних основ живого мерця російського імперіалізму). Важливо наголосити, що погром і знищення державного велетня Московії лежить однаково в інтересі як Європи, так і фіно-угрів, які досі у масі своїй не зрозуміли, не усвідомили цього доленосного факту.

Україна, партнери по Міжмор’ю і ціла Європа не може ґарантувати континентальний мир інакше, як за допомогою засобів національної оборони, що передбачають визволення фіно-угорських народів. Тому найкраща безпекова ситуація для всіх нас – це не якомога слабша РФ, але її відсутність як держави на мапі світу, бо ceterum censeo Moscoviae delendam esse! Київ за підтримки Гельсинкі, Таллінна і, можливо, Варшави повинен сприяти (грошима, зброєю тощо) розгортанню з-поміж фіно-угрів антиросійського опору, широкий успіх якого малоймовірний без залучення зовнішніх чинників.

Власне, цю війну вже вписали в історію кривавими сторінками Бучі, Маріуполя, Кременчука, як війну тих, хто боровся за свою свободу, і тих, хто воював задля збереження власного комфортного рабства (приміром, буряти). Що обирають фіно-угри Московії? Наш шлях лежить до безмежної волі, на Схід – туди, де пекельні сили зосереджують свою енерґію на знищення та смерть, де безмовно і понуро схилили голови нащадки Кудим-Оша, Тюшті, Арин патира, в очікуванні перших променів уранішнього сонця, українського сонця, як вже сходить над обрієм після мороку і ночі.

Насамкінець хочеться знову пригадати закличні слова Еліаса Симойокі, що, наче грім серед ясного неба, змушують споглядати у бік Волги, Ками, Печори та Обі, чекаючи на повстання пригноблених нащадків леґендарного Калева: «Сьогодні ми знову відчуваємо, як на Сході формується новий потужний буревій. Ми чуємо в наших вухах завивання шалених східних вітрів і подих гримучих темних хмар звідти. […] Але якщо тільки наш нарід зуміє пробудиться від страху перед Богом і від живого почуття націоналізму, ми змогли б упевнено протистояти цій східній бурі. Тоді фінський нарід і все фінське плем’я знайдуть своє місце під сонцем».

Свобода народів, включно з фіно-уграми, означає державну суверенність кожного народу, незалежність його від жодного імперіяльного центру, у наш час – російського. Бо свобода людини означає мовно-культурне, політичне і господарське народовладдя у лоні кожної нації. Ось чому люди вільного світу разом з українцями, карелами, башкирами та іншими мусять єднатися у боротьбі проти РФ, існування якої добігає свого кінця.

Автор – Денис Ковальов (Човганунь Донісі),

кандидат історичних наук (PhD),

директор Центру фіно-угористики імені Анатолія Рябова,

засновник Центру дослідження Фінляндії