Чому Татарстан не став як Україна: два погляди на одну проблему

На початку ХХ ст. стартові можливості у татар були навіть дещо кращими, ніж в українців: більш виражена національна ідентичність, своя освіта, нацкапітал, потужна культурна спадщина та літературна мова, преса, не було асимільованих мас, та й Казань не була «матір’ю міст руських». Що ж пішло не так? Телеграм-канал «НЕАЙСИН» розповідає, яким чином татари втратили свій історичний шанс, який отримали тоді ж, коли й українці. Ми наводимо цей допис із коментарями українських істориків, котрі дозволяють подивитися на ситуацію з зовсім іншого боку.

Так, українці мали мову, національні символи, історію, частина народу жила в Австро-Угорщині та мала національно-культурну автономію, але вони були інтегровані в російський світ набагато сильніше (ті ж русини були русофілами). Це не зовсім так. По-перше, національно-культурної автономії ніхто не мав. Із певного моменту в імперії припинилися переслідування українських діячів і літератури, але на початку ХІХ ст. в Російській імперії було набагато вільніше, що змінилося з часом. Рух русофілів був актом відчаю перед змовою влади з поляками. Зазвичай у таких випадках згадують цитату: «Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це в російському морі, ніж у польському болоті».

1917 року татари, як і українці, отримали свої національні частини, провели свої національні з’їзди, створили потужні органи національного самоврядування. Але до середини 1917 р. Україна у справі державності пішла далеко вперед. Про це ми поговоримо в кінці.

1. Татари розпорошилися на імперську ідею, національний капітал топив лише за національно-культурну автономію, намагаючись створити мусульманську націю під проводом казанських татар. Лише до кінця 1917 року національні лідери, побачивши приклад інших, зійшлися у необхідності оголошення Ідель-Уральської республіки. Українці, навпаки, не розпорошувалися на культурну автономію й одразу зажадали собі прав, дали чітке розуміння, що таке українська автономія. Ще й як розпорошувалася. Від формального проголошення автономії (10 (23) червня 1917) до остаточної незалежності (9 (22) січня 1918) минуло півроку. За цей час Українська Центральна Рада встигла заарештувати і роззброїти виступ самостійників, а для того, щоб остаточно проголосити незалежність, їй не вистачило навіть узяття Києва більшовиками. Для цього знадобилася вимога від німців, які могли вести перемовини тільки з незалежною державою. І навіть після цього ця ідея не закріпилася, хоча що далі, то більшої популярності набирала в масах.

2. Якоюсь мірою українцям «пощастило» з війною на її теренах. На противагу польським частинам у Німеччині Росія знехотя дала відмашку на українські полки. Наближення фронтової зони підганяло українізацію. 1918-го більшовики вимушено погодилися на окупацію України німцями, які підтримали створення гетьманської держави. Далі гетьмана звалив повсталий Петлюра, який два роки зміг уміло лавірувати між різними силами, зберігаючи ідею української незалежної держави. Радянська Україна з державним статусом – це противага ідеї української самостійності. Справді, прифронтовий статус, окрім нескінченних руйнувань, страждань і смертей, мав плюс для національної справи, адже мобілізовані по обидві сторони кордону українці мали нагоду побувати на землях одне одного та розширити свій кругозір. Водночас прифронтове розташування несло національній справі пряму загрозу. Так, у 1917-му році значна частина України потрапила під радянську окупацію, через те, що через неї пролягали маршрути повернення збільшовичених частин. Тоді Київ ледь не був узятий червоними, однак генерал Скоропадський та його командування українізованою частиною в 60 000 бійців (Перший український корпус) вирішили ослухатися наказу висуватися на фронт і став на захист тоді ще автономії.

3. Близькість України до Європи та до «панської» Польщі (водночас острах Польщі), з її розвиненою політичною системою, партіями, зразком політичної боротьби. Народи Східної Європи відроджували державність, і українці не могли залишитися осторонь. Це справедливо, але надто спрощує картину. Дійсно, дії сусідів не були не помічені українцями, однак є приклад, скажімо, білорусів, які мали майже те саме розташування, однак чия республіка, БНР, була більше на папері, ніж у реальності.

4. У татар не виявилося свого Петлюри, ми не захотіли проливати кров, хоч і мали 5 тис. багнетів. Не варто переоцінювати роль особистості. Петлюра хоч і був символом спротиву, однак його таким зробили. Сучасники відгукуються про нього як про доволі посередню людину. Водночас ми забуваємо про сотні і тисячі свідомих громадських діячів, що поколіннями працювали для національного відродження, а потім записалися добровольцями до війська – воювати за державу із переказів і книжок, якої не існувало в жодній формі вже 150 років.

5. Навіть Колчак не дійшов до Казані, ми повністю опинилися в орбіті більшовицької диктатури, а потім і в центрі РРФСР. Денікін дійшов до Києва, але не можна сказати, що це пішло Україні на користь.

6. Більшовики спритно зіграли на татарсько-башкирських суперечностях (не сперечатимемося про передачу татарських районів без запланованого референдуму БАРСР). Спровокувавши Заки Валіді на втечу з радянського Башкурдистану, вони в травні 1920 різко знизили статус республіки, що позначилося і на статусі Татарстану. В Україні теж було багато розколів, інспірованих більшовиками. Передусім це земельне питання, яке фактично стало одним із головних провалів усіх українських урядів. Що стосується статусу української влади, її легітимності для народу, то вона сама робила багато для того, аби розчарувати. Варто відзначити і невміння чекати широких мас, бажання отримати все й одразу.

7. Проте і татари, і башкири вважали свої республіки рівними за статусом України. Почитайте пресу тих років. Однак не слід забувати, що УРСР була республікою-засновником СРСР, згодом отримала представництво в ООН, була другою в Союзі з усього – від населення та площ, до економіки.

8. Після створення СРСР із 4 союзних республік арешт Султан-Галєєва унеможливив боротьбу за союзний статус. Радше мусульманським народам зовсім не планувалося надавати союзних статусів. Нагадаємо, на початку 20-х існували незалежні Бухарська та Хорезмська народні республіки. Для більшовиків релігія сама собою не була цінністю. Були прагматичні цілі. Те, що статус республік для мусульманських народів не зразу там з’явився, свідчить про те, що в цьому не було потреби для утвердження радянської влади, тобто вона могла обійтися й без цього.

9. Башкурдистан був відірваний від Казахстану створенням буферної Оренбурзької області, що майже унеможливило створення географічно союзної татарської та башкирської республіки. Звісно, подібного трюку з Україною більшовики не могли проробити, але їхні кордони були далекими від ідеалу з погляду націоналістів: УРСР була до третини менша за етнічні українські землі в СРСР.

10. Найголовніше, українці виявилися готовими боротися за свою державу. Козаче молодецтво виявилася сильнішою за ментальність селянина-одноосібника. Той самий гетьман Скоропадський зміг зібрати навколо себе різні сили, російське офіцерство, незадоволених більшовиками, а Петлюра зміг мобілізувати національну армію, і вміло тримався два роки.

Саме географія розташування не давала татарам і башкирам втекти з підводного човна. Велика «тюрксько-мусульманська затока» в просторі РРФСР майже розламувала простір надвоє.

Хоча, можливо, маючи такий розламаний простір, РРФСР і російська партія у владі не пішли на оголошення своєї незалежності, а були б кровно зацікавлені у збереженні Союзу. А нам, татарам і башкирам було зараз набагато легше переживати імперський реваншизм з іншими народами-лідерами. Наші статуси не були б так спритно з’їдені.

І тут нам хотілось би перейти до кінцівки. Ідель-Урал — не Україна. Це різна географія, історія, економіка, перипетії. Процес їхнього розвитку складний і різний, тож аналізувати досвід одне одного треба з насторогою. І точно не варто зациклюватися на одній країні, одному досвіді. Скажімо, примітним є приклад балтів, які так само теж сильно відрізнялися від росіян, але не лише мовно і релігійно, а й рівнем освіченості та суспільними інститутами. Однак у них і інше розташування, і не було до половини території заселено росіянами, і розташовані вони були на окраїні імперії, та ще й із виходом до моря.

Як правильно зазначає автор статті, в Ідель-Уралу дуже непросте розташування. Воно сильно ускладнює життя, але дає й перспективи. Одне можна сказати точно: шлях його незалежності є унікальним, складним, але все ще можливим. Вікно можливостей знову відчиняється, як і сто років тому, і ним знову складно скористатися, але важливо врахувати уроки історії і не змарнувати шанс, бо невідомо, коли з’явиться наступний і чи з’явиться взагалі.