Чому росіяни не піднялися на війну?

Згідно із соціологічними опитуваннями, переважна більшість росіян підтримує війну з Україною. Коли почалося вторгнення, то можна було відчути певне піднесення серед деяких громадян, але це явно не той всенародний порив, який зазвичай уявляється при початку жаданої війни. Чому так?

В уяві обивателя є дві політичні системи — ліберально-демократична і тоталітарно-диктаторська. В ліберальній демократії влада мобілізує народ, бо їй потрібна активність електорату, а активному електорату треба більше учасників громадянського суспільства. В тоталітарно-диктаторських режимах влада мобілізує населення, аби у всенародному пориві розчинити людське Я, перетворивши народ у бездумний потік, який, як один, буде робити те, що йому скаже партія.

Однак ці системи мають безліч нюансів та градацій між собою, однією з яких є цифрова автократія.  Ця форма державного устрою є неформальним визначенням для нових диктатур ХХІ століття, і відрізняються вони далеко не лише цифровими засобами контролю. Цифровий автократ маскується під демократичного лідера — він одягається в такий же костюм, говорить чи не більше про права людини й демократію. Цифровий автократ робить вигляд, що виграє вибори, він не відважується прямо репресувати політичних опонентів, а намагається це робити, «пришиваючи» їм неполітичні статті.

Однак якщо у вищеназваному він є певним усередненням лібералізму й тоталітаризму, то підхід до мобілізації населення в нього особливий: навпаки, такий лідер намагається максимально демобілізувати електорат. «Нічого бухтіти і дестабілізувати ситуацію», — каже цифровий автократ активним і своїм противникам, і прибічникам, однаково даючи їм довбнею по голові. Йому не потрібна активна суспільна діяльність, бо несе загрозу його режиму. Ідеальний громадянин цифрової автократії має не цікавитись політикою, висловлюючи певну підтримку лідеру, мовляв, «йому видніше/я не розбираюсь, але там не дурні сидять», і т.д. Якщо ж у нього є потреба щось пообговорювати за столом, то йому треба увімкнути телевізор, де йому все розжують і пояснять, чому на поясі треба пробити додаткові дірки для продовження затягування, і хто в цьому із-за океану винен, але ми тільки виграємо, скоро полегшає, ти тільки на мітинг не йди.

Росія пройшла через усі ці три підходи. Від гучних мітингів комсомольців до не менш гучних, хоч і більш хаотичних мітингів політичних активістів 90-их, і от сьогоднішня РФ — держава, в якій будь-яке політичне життя душиться вже більше десятиліття, де як саджають пікетувальників проти війни, так і не дають проводити «Русские марши» на підтримку СВО, бо не важливо, за неї чи проти неї ти зараз — треба, щоб твоя позиція мінялася разом із коливанням генеральної лінії партії без особливого ентузіазму.

Коли будь-яку ініціативу видавлювали десятиліттями, то стає доволі очевидно, чому масової істерії таки не трапилося, зате є великі циферки соцопитувань — аморфна більшість просто виказує формальне схвалення, бо їх так привчили.