Чому День Пам’яті (Хәтер Көне) – це не тільки в жовтні і не лише про татар

У Татарстані 12 жовтня (хоча Кремль усіляко намагається перенести цей день на 15 жовтня й підмінити саму його суть) – День Пам’яті полеглих воїнів-захисників Казані від російських загарбників.

Колись ми самі вирішували, яких героїв нам шанувати, які дні відзначати, у що вірити і чого прагнути. Тепер Москва все це нам намагається диктувати. Без указу із Москви ми тепер не маємо права ні на що. Але як Москва набула цієї влади над нами? Яким чином наш колишній васал став не просто сюзереном над нами, а цілим господарем? Нам це навіть забороняють пам’ятати. Але ми не забули й не забудемо. Ми боротимемося, доки існуємо. Бо лише ця боротьба і дозволяє нам існувати, а не бути повністю знищеними імперськими окупантами.

Про те, чому Хәтер Көне – це не лише про татар, розповідає інформаційно-аналітична сторінка регіону Ідель-Уралу «Алтин Міраҫ/ Золота Спадщина».

Найчорнішим, найтрагічнішим днем ​​історії татарського народу стало 12 жовтня 1552 року. Саме тоді після 41-денного штурму впала столиця татар, і 150-тисячна армія Івана Грозного розгромила Казанське ханство. 30-тисячне військо захисників Казані під час боїв було повністю знищено. Кривавого Івана не задовольнили й такі жертви. Після вторгнення в Казань російські колонізатори вчинили страшну різанину. «Все чоловіче населення величезного міста було винищено. З чоловіків був залишений живим лише один хан Ядигар. Із жінками було вчинено так само жорстоко: цар віддав їх у повне розпорядження своїм солдатам: їх ґвалтували та вбивали… Місто становило жахливе видовище: палали пожежі, будинки були пограбовані, вулиці були завалені трупами, скрізь виднілися потоки крові» (М. Худяков, «Нариси з історії Казанського ханства»). Для в’їзду Івана Грозного в місто ледве змогли очистити одну вулицю, і то завдовжки всього сто сажнів.

Падіння Казані стало початком загальної трагедії мусульманських народів світу, зокрема тюркських мусульман. Оскільки захоплення Казані в 1552 відкрило перед царською Росією шлях для подальшої агресії та окупації інших народів. З падінням Казанського ханства впала частина башкирських земель, за два роки в руках царської Росії виявилося Астраханське ханство. В 1557 руки Москви дотяглися до Ногайської орди та іншої частини башкирських земель, а в 1561 вже впало Сибірське ханство і частина башкирських земель, що залишилася. Далі царська Росія відправила свої війська для поневолення народів Середньої Азії. 1783 року Росія захопила Крим. Потім була окупація народів Кавказу. Із захопленням Криму перед Росією відкрилася можливість взяти участь у ліквідації Османської держави – оплоту мусульманських народів світу. Адже скасувавши свого роду буферну зону між Москвою і Стамбулом, Росія змогла кинути свої основні сили проти Османської держави, що в подальшому дало їй можливість взяти участь навіть в окупації самого Стамбула.

З приходом до влади більшовиків у 1917 році татари й інші народи не отримали бажаної незалежності, їх змогли обдурити, пообіцявши автономію у складі радянської Росії та свободу віри, внаслідок чого вони залишилися під владою російського чобота. Ба більше, комуністи змінили писемність татар, аби відірвати їх від власної спадщини та виховати затятими комуністами й атеїстами. Те саме торкнулося і башкир.

З 1989 року у Татарстані виникає традиція проведення у середині жовтня щорічного заходу під назвою Хәтер көне з поминанням воїнів 1552 року, які боролися з російським колонізатором. Спочатку це була багатотисячна хода центральними вулицями Казані. У 2000-х роках влада ходу заборонила, дозволивши проводити лише мітинг, який спочатку проходив на Площі Свободи, потім біля площі перед театром Г. Камала, а пізніше вже на відшибі, у парку Тінчуріна. Сьогодні під заборону підпадає проведення вже самого заходу. Так, у 2020 році влада Татарстану спочатку заборонила проводити традиційний мітинг, присвячений Хәтер көне, в той же час вони дають добро нащадкам російських окупантів на проведення 10 листопада богослужіння за своїми «героями», які брали участь у захопленні Казані, біля храму-пам’ятника в акваторії річки Казанка.

Пам’ятати про трагічну дату 1552 року мають не лише татари, башкири, кавказці, кримські татари, які відчули на собі всі гіркі наслідки падіння Казані. Пам’ятати повинні про цю дату і сучасні турки, предки яких через політичну слабкість і недалекоглядність, що спіткали їхню державу, не надали допомоги своїм єдиновірцям у жодному з вищевказаних регіонів. Що призвело до окупації, колонізації, геноциду цих народів, до їхньої депортації й асиміляції. А потім і до імміграції всіх мусульман, хто жив північніше, нащадки яких живуть у сучасній Туреччині донині.

Пам’ятати мають мусульманські народи всього світу, як вони пам’ятають окупацію Палестини й інші гіркі сторінки історії.

Пам’ятати про це повинні передусім росіяни і каятися за свої злочини проти мусульманських народів, подібно до того, як пам’ятають і каються німці за злочини, вчинені ними понад півстоліття тому. Злочини німців тривали всього десятиліття, а злочини російської держави були набагато гіршими, і вони тривають протягом 470 років.

Кожен повинен знати, що 12 жовтня 1552 р. впала Казань, але не впав татарський народ.

Предки сучасних татар не погодилися з колонізацією своєї території, тому на всій землі Казанського ханства піднімалися повстання проти колонізатора. Після падіння Казані татари змогли не лише вижити в умовах імперського гніту та насильницького хрещення, а й зберегти свою релігійну та національну самосвідомість. Ось уже 470 років татари перебувають під окупацією, подібного ще не було в історії жодного мусульманського народу. Упродовж цього часу з пам’яті татар намагаються стерти історію окупації Татарстану. Також зі свідомості татар намагаються витравити саму ідею про звільнення та повну незалежність, намагаються асимілювати, позбавити культурних цінностей, позбавити мови, яка подібно до консерванта перешкоджає політиці асиміляції.

Ми повинні пам’ятати не лише падіння Казані в 1552 році, а й геноцид татарського народу, насильницьке хрещення, героїчні подвиги предків, які віддавали своє життя, зберігали свою віру й намагалися скинути з себе та своїх дітей ярмо російського колонізатора. Ми не повинні забувати про підступність росіян, коли при зміні режимів (у 1917 і 1992 роках) татари й башкири мали можливість домогтися довгоочікуваної, повної незалежності, але росіяни змогли обдурити наші народи і під різними приводами зберегти свою окупацію.

Ми маємо згадувати про втрату нами державності не один раз на рік, а пам’ятати усі 365 днів. Хәтер көне — це лише символ і дата для проведення заходів, але цей день буде позбавлений сенсу, якщо наше життя буде подібне до життя манкурта, зрадника та колаборанта, а нашою культурою буде культура окупанта.

Татари не потребують дозволу влади, щоб пам’ятати 1552 рік та інші трагедії, що звалилися на їхні плечі. Їм не потрібен для цього дозвіл прокуратури, адже місце Хәтер көне і всього, що пов’язане з ним, у наших серцях, ніхто не зможе кинути наші серця до в’язниць, ніхто не зможе змусити нас забути про трагедії, які спіткали наші народи. Ми можемо збирати у себе родичів і проводити Куръан ашлары, щоби донести до них справжній сенс Хәтер көне, а також ті трагедії, що спіткали наші народи, і ми можемо молитися за душі мучеників 1552 року й наступних століть.

Пам’ять про трагедію 1552 року та наступні події дозволить нам зберегти внутрішній ідеологічний, політичний компас, допоможе нам не забути: хто ми й звідки? Хто наш друг, хто ворог? Хто герой, а хто зрадник? Ця дата й інші трагедії наших народів об’єднують на своїй платформі всі незалежні політичні сили та рухи татарського й башкирського народів, задають єдиний вектор мислення та руху.

Татарський і башкирський народ давно зміг би повернути свою незалежність, проте такі зрадники, як Шах-Алі та його «нащадки», не давали й не дають цього зробити. Ми всі пам’ятаємо, як у 90-ті роки під приводом ухвалення власної конституції та договору про розмежування повноважень представники колишньої радянської номенклатури на чолі з Шаймієвим змогли заспокоїти народ Татарстану, який бажав виходу з-під колоніального підпорядкування Росії.

Приблизно та ж доля, і за тим самим сценарієм, спіткала і башкирський народ. Сьогодні справу Шаймієва у Татарстані продовжує Мінніханов і його однодумці. А справу Рахімова у Башкортостані продовжує Хабіров. Сьогодні влада Татарстану на чолі з Мінніхановим і влада Башкортостану на чолі з Хабіровим хоче відірвати людей від своєї реальної історії, щоби татарський і башкирський народи перестали вважати себе окупованими й не вимагали повної незалежності.

Підтвердженням цього є заборона книги Вахіта Імамова «Захована історія татар», заборона виконкомом Казані та прокуратури на проведення у жовтні 2020 року Хәтер Көне, на якому щороку згадують захисників Казані 1552 року, які загинули при захисті міста від військ Івана Грозного. Також на постійній основі порушуються адміністративні та кримінальні справи проти активістів з метою зупинити діяльність громадських організацій і рухів, які борються за збереження ідеї про незалежність і критикують проросійський курс влади Татарстану та Башкортостану. Сьогодні татарстанська та бакортостанська влада цілеспрямовано проводить політику щодо демонтажу у свідомості татарського та башкирського народів ідеї про окупацію й повну незалежність від Росії. Ба більше, вони намагаються прищепити ідею народу: Росія – рідний дім.

Москва та їхні поплічники в особі влади Татарстану й Башкортостану мають надію на те, що ми забудемо свою історію, забудемо таких героїв, як Кул Шаріф, Салават Юлай, Алі-Акрам, Батирша… Сьогодні обов’язком кожного є не забувати і донести до своїх дітей і оточуючих важливі сторінки історії нашого народу, не вивчені уроки якої не дадуть нам можливість рухатися вперед!