Блокада: ефективний ленінградський менеджмент

«Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти. Це не вірно. Переможців можна і потрібно судити, можна і потрібно критикувати та перевіряти. Це корисно не лише для справи, а й для переможців». Йосип Сталін, із виступу на зустрічі з виборцями Сталінського округу Москви 9 лютого 1946 року.

Про те, що з блокадою Ленінграда не все гаразд, науковці-історики здогадувалися вже давно. Аналіз деталей трагедії давав поживу для сумнівів у правоті офіційної радянської історіографії, а слідом за цим виникала переконаність, що все було не зовсім так, як написано в шкільних підручниках та академічних монографіях на цю тему.

Особливо хвилювалися науковці, коли, крім знаменитого і страшного «блокадного щоденника» Тані Савичевої, їм доводилося знайомитися і з іншими щоденниками «блокадників». Наприклад, 9 грудня 1941 року, в розпал голоду, навіть не секретар, а інструктор міськкому Микола Рибковський записав у щоденнику: «Вчора я з’їв на перше зелені щі зі сметаною, на друге котлету з вермішеллю, а сьогодні на перше суп із вермішеллю, на друге свинина з тушкованою капустою». На початку березня 1942 року Рибковського направили до так званого «стаціонару міськкому партії»: «Харчування немов у мирний час у хорошому будинку відпочинку. М’ясне — баранина, шинка, кура, гусь, індичка, ковбаса; рибне — лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварена, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грам білого та стільки ж чорного хліба на день, 30 грам вершкового масла та до всього цього по 50 грам виноградного вина, гарного портвейну до обіду та вечері».

Запис від 5 березня закінчується розкішною фразою: «Так. Такий відпочинок в умовах тривалої блокади міста можливий лише у більшовиків, лише за радянської влади».

Подібні «єретичні» стосовно радпропаганди факти обговорювалися тихенько, і лише у наукових колах. Для того, щоби спростувати радянську модель історії блокади відкрито, потрібно було заручитися надійними архівними документами, а ще бажана була хоча б мовчазна згода політичного керівництва країни на розвінчання пропаганди.

Така ситуація склалася у 90-ті роки минулого століття, за часів Горбачова та Єльцина. Стали потроху відкриватися архіви воєнних часів. Правда про «блокаду» почала помалу «з туману холодного минулого» виходити назовні. Згадалися матеріали Нюрнберзького процесу над нацистськими злочинцями, де верхівка Рейху, даючи свідчення за звинуваченнями, була дещо збентежена запитаннями про «блокаду» і розгублено заявляла, що ніякої блокади не було — не планувалася і не застосовувалася.

Радянська та російська історична наука повідомляють, що блокада Ленінграда почалася 8 вересня 1941 року, місто перебувало в облозі 872 дні. За цей час загинули, за різними даними, від 400 тисяч до 1,5 мільйонів людей. Тільки невеликий відсоток людей загинув від бомбардувань та артобстрілів, переважна більшість померла від голоду.

Офіційна радянська історія повідомляла, що німці, не зумівши взяти «місто Леніна» штурмом, охопили його кільцем, маючи намір примусити до здачі голодом, холодом і постійними обстрілами (на зразок того, як російські війська надійшли з українським Маріуполем 72 роки).

Але факти говорять про інше… Приблизно 60 км західного берега Ладозького озера постійно залишалося під радянським контролем. До селища Кобона на «великій землі» було 30 км водного простору, до порту Нова Ладога — 100 км. За осінню ніч, що забезпечувала досить надійний захист від авіації супротивника, найтихохідніший буксир із баржами міг пройти весь шлях за 10-12 годин. Один рейс туди-назад за дві доби, включаючи навантаження та розвантаження. Плавзасоби були: Північно-Західне річкове пароплавство, Ленінградське обласне пароплавство, Ладозька військова флотилія, трест «Ленриба», на Ладозі залишилися 116 самохідних і несамохідних суден, п’ять буксирів і 29 барж озерного класу.

Ще один факт: при дивізіях Ленінградського фронту на початку блокади перебувало понад 60 000 коней, які благополучно пережили блокаду. Їх треба було чимось годувати, скільки фуражного вівса на це пішло?

І головне — Кіровський завод випускав різну продукцію: танки КВ-1, самохідки САУ-152, до 1943 року освоїли виробництво танків ІС-1, ІС-2 та САУ-152 (це велике та серійне виробництво). Крім Кіровського заводу, працювали й інші заводи Ленінграда, випускаючи снаряди й іншу військову продукцію. За друге півріччя 1941 року діюча армія отримала з Ленінграда 3 млн снарядів і мін, понад 3 тис. полкових та протитанкових гармат, 713 танків, 480 бронемашин, 58 бронепоїздів та бронемайданчиків.

Аби працювало та випускало продукцію велике машинобудівне підприємство, яким був «Кіровський завод», потрібне дуже серйозне, постійне постачання. І це має бути не тільки електроенергія, а й сировина, що комплектує тисячі найменувань, інструменти тисяч найменувань і дуже багато іншого.

Дивна блокада виходить: 30 серпня 1941 року було перервано залізничне сполучення з «великою землею», а восени 1941 року на Західний фронт було відправлено «понад тисячу артилерійських знарядь і мінометів, а також значну кількість інших видів озброєння»… Все це вказує на підвезення необхідних матеріалів і сировини. Адже у блокованому місті Ленінграді не було вугільних шахт, залізорудних та інших родовищ для забезпечення промисловості вугіллям, сталлю, коксом, флюсами та іншими матеріалами!

Як же пояснити суперечності «блокади», що виникли? Тут ми підходимо до найцікавішого. Виявляється, ленінградці стали жертвою прорахунків «ефективного менеджера» Й. В. Сталіна.

Гітлер спочатку не збирався брати Ленінград. Вермахт не збирався годувати два мільйони людей, що залишилися в місті на Неві.

У хаосі першого року війни обстановка на фронті переконувала Сталіна в тому, що з Ленінградом ось-ось буде те саме, що сталося з Мінськом, Смоленськом, Ригою і за кілька тижнів станеться з Києвом, Харковом та Одесою. Тому з Ленінграда форсованим темпом відправляли все, що можна. «З Ленінграда прискорено вивозилося продовольство», — свідчив академік Дмитро Лихачов, який пережив блокаду.

«При вимушеному відході частин Червоної Армії не залишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального». Це знаменитий, анітрохи не секретний, тисячу разів процитований виступ Сталіна на радіо 3 липня 1941 року. Порятунок цивільного населення, особливо того, яке ймовірно залишається в окупації, до пріоритетів Сталіна не входило. Є речі важливіші, а це як вийде.

Якщо на окупованій території все ж таки змогли вижити мирні громадяни, то лише тому, що в хаосі літа 41-го року не всі накази Сталіна виконувались. Що говорити про «кілограм хліба», коли залишали невибухлі мости та неспалені склади з авіабензином.

Спочатку головним для Сталіна було просто стримати тиск. Проте згодом гітлерівська армія взяла напрям на Москву. Що робити в такій ситуації диктатору, який перебуває в Москві? Робити все для того, щоб йому не довелося з Москви тікати. Тож у ситуації, коли німці стрімко наступали інших фронтах, його не дуже цікавило, що вони стали під Ленінградом.

До осені 41-го р. порядку стало більше, темп наступу противника на ряді ділянок фронту вдалося збити, і знищення інфраструктури на територіях, що залишаються, стало масштабним.

Факти страшних наслідків «мудрої сталінської політики» щодо Ленінграда давно і добре відомі: за офіційними даними, під час блокади померло 671 635 осіб — ці цифри були представлені на Нюрнберзькому процесі 1946 року. Але тільки довести провину Німеччини в придуманій у Кремлі «блокаді» московським прокурорам не вдалося…

Що ж робити? Що робити, якщо німці не винні? Кого звинуватити? Хто ж може відповісти за загибель більш ніж півмільйона петербуржців? Генераліссимус, який керував країною й армією? А ось і ні!

Товариш Сталін вирішив, що у «блокаді» винні керівники Ленінграда, а тому вони й мають понести кару. Як і 1937-го, швиденько було зверстано «Ленінградську справу», і в 1949–1950 роках кілька десятків людей із вищого керівництва Ленінграда були страчені, а понад 200 отримали різні терміни ув’язнення. Після смерті Сталіна їх було реабілітовано — «за відсутністю складу злочину». Зовсім як у жарті радянських часів: «Розібратися, хто винен, і покарати, кого попаде!»

Нинішні російські учні «ефективного менеджера» врахували уроки минулого і про всяк випадок згорнули процес відкриття архівів, який почався після розпаду СРСР. Із 20 млн одиниць зберігання по ДСВ на сьогоднішній день у Російській Федерації засекречено 15 млн. Така політика дає можливість воістину «творити історію» на власний розсуд і напихати російське населення інформаційним сурогатом на кшталт «28 панфіловців», «Героїчної блокади Ленінграда у ВВВ», «другим фронтом», який нібито «обмежився тушонкою та сосисками» і багатьма іншими подібними фейками, які не мають нічого спільного з реальними подіями тих днів.

Правду зазвичай приховують тому, що вона розплющує людям очі на злодіяння влади, а сурогатну історію можна звернути до зброї для обдурювання електорату. Як, наприклад, сьогодні це робиться в Саранську для політпідготовки росгвардійців. Вшанувати пам’ять дідів і прадідів, чиїх онуків і правнуків репресуєш — це так по-рашистськи.