«Беріть суверенітету стільки, скільки зможете донестити»: хто і як скористався цією пропозицією

«Беріть суверенітету стільки, скільки зможете донести» — знаменита фраза Бориса Єльцина, що пролунала в 1990 році. Однак чи був насправді історичний шанс здобути незалежність у поневолених Москвою народів?

«Тюркський Світ/Türk Dünyası» нагадує, що суб’єктами РФ, які проголосили державний суверенітет, але відклали вихід зі складу СРСР до наступного етапу, стали:

20 липня 1990 року — Північно-Осетинська АРСР

9 серпня 1990 року — Карельська АРСР

29 серпня 1990 року — Комі АРСР

30 серпня 1990 року — Татарська АРСР

20 вересня 1990 року — Удмуртська АРСР

27 вересня 1990 — Якутська АРСР8 жовтня 1990 — Бурятська АРСР

11 жовтня 1990 року — Башкирська АРСР

18 жовтня 1990 року — Калмицька АРСР

22 жовтня 1990 — Марійська РСР (зараз регіон називається Республіка Марій Ел)

24 жовтня 1990 року — Чуваська АРСР

25 жовтня 1990 року — Гірничо-Алтайська автономна область (зараз регіон називається Республіка Алтай)

27 листопада 1990 року — Чечено-Інгуська АРСР

12 грудня 1990 року — Тувинська АРСР

18 жовтня 1991 року — Ямало-Ненецький автономний округ

Що ж пішло не так?

Про те, що насправді ховалося за історичною фразою Єльцина, розповідає доктор історичних наук, заступник директора Фонду Єльцина Євген Вовк:

— Ці слова були із задоволенням підхоплені керівництвом автономій, а політичні супротивники першого президента поспішили звинуватити його у спробах розвалити Російську Федерацію. І ті, й інші воліли проігнорувати другу частину цитати Єльцина: «Але ви перебуваєте в центрі Росії — і про це потрібно подумати». Чому ж керівник найбільшої республіки у складі СРСР закликав автономії до більшої суверенізації? Здається, що Єльцин тоді розумів, що справжньої федерації не може бути без широких прав суб’єктів, з яких вона складається. Інакше федеративний устрій буде порожньою фразою, яка прикриватиме жорстку централізацію та диктат союзного керівництва, як це було у Радянському Союзі. Але були й інші причини, надзвичайно важливі у тактичному і навіть стратегічному відношенні.

Зараз уже не секрет, що в 1990 році Горбачов і його оточення з глибокими побоюваннями і тривогою за своє майбутнє спостерігали за зростанням авторитету та впливу Бориса Єльцина як лідера нової Росії, прагнули послабити його політичні позиції, що зміцнюються в країні. Один із політехнологічних, як тепер сказали б, проектів, передбачав, по суті, розвал єдиної системи державної влади в РРФСР та делегування всіх повноважень союзному центру. Роль Єльцина, російського керівництва зводилася до мінімуму. 26 квітня 1990 року в СРСР було прийнято закон «Про розмежування повноважень між СРСР та суб’єктами федерації», який зрівняв у правах автономні та союзні республіки. Цей закон Єльцин і його соратники закономірно сприйняли як замах на територіальну цілісність Росії, оскільки 16 автономій ставали незалежними від РРФСР. Тільки уявіть собі: у рамках «оновленого» Радянського Союзу Російська Федерація мала б такий самий статус і права, як, наприклад, Татарія, Башкирія, Якутія, Калмикія, Мордовія та ще 11 автономій, а сама Росія втратила би більшу частину своєї території й економіки. Природно, що про єдину російську державу в цих умовах не могло бути й мови, вона просто перестала б існувати. Саме тому Єльцин і запропонував автономіям компроміс — беріть суверенітету, скільки вважаєте за можливе, але залишайтеся у складі Російської Федерації.